Якщо це так, то я вдвічі старанніше візьмуся до праці. І поріжу всі світлини, де знята на повний зріст, щоб ніхто більше не побачив тих моїх ніг-патиків.
Настала ніч. Я сиджу в темряві на бульварі Батіньоль, на тій лавочці, де чутно, як пахнуть каштани, і видно кінотеатр «Пате-Кліші», та це й не кіно, і не театр ніякий. Це прегарний корабель, його скляний ніс виходить на майдан і намагається промкнутися на вулицю Ром, щоб сягнути вокзалу Сен-Лазар. Часом увечері я виходжу зі студії така зморена, що не хочу нікого бачити. Тоді я сідаю на цій лаві на бульварі Батіньоль і милуюся кінотеатром-кораблем, аж забуваю про час. Думаю собі, чи бачила я ще десь таку гарну кам'яницю чи радше монумент, як по правді вже казати, — такий витончений, гордовитий, а його скляні стіни мерехтять тисячами відблисків.
…Як мерехтять трохи згодом східці в метро, чорний асфальт оздоблений слюдою, і за кожним кроком, за кожною сходинкою я помалу спускаюся до перевернутого неба, до темної ночі тунелів, де марно шукаю під склепінням знайоме сузір'я.
Тераса «Ротонди». Я запізнилася, та ніхто нічого не каже мені, усі вони в захваті від Кікі, молодої гарненької хвойди, яка позує вбогим художникам, вона так набралася, що вже видно, як її потягнуть до ліжка. І як можуть чоловіки спати з отакою шматою, не гидуючи тим, що її вже хтось попорав передніше. Це вже геть треба не мати ніякої гордості, щоб заганяти табаку туди, де вже хтось побував, і всцикатися там від збудження. За п'ять годин та Кікі на всю горлянку виспівує в «Жокеї», аж господар забігайлівки затикає їй пельку: неможливо ж танцювати, за її муканням не чутно музики. Права нога в мене страшенно болить, я хочу вже додому, та не можу рушити з місця. Скотт знизує плечима. Він не хоче покидати шинок, щоб вийти надвір і знайти мені таксі.
Він каже, що я ревную, що ця Кікі — натхненниця великих сучасних художників і я нічого не тямлю в її таланті співачки. Скотт каже: «Я забороняю тобі їздити в метро. Ти й поняття не маєш, як там небезпечно, а ще це й непристойно! І годі вже кульгати. На тебе дивитися шкода».
Не пам'ятаю вже, як ми опинилися в барі «Лютеція», а ще менше пам'ятаю, як їхали лімузином перського шаха, і Скотт волав, почервонівши від збудження і щасливий немов хлопчак: «Він дав мені ключі, Крихітко! Ключі від цього авта!» Я була на задньому сидінні з двома повіями, хлопцем і дівчиною, а попереду сидів Максвелл, який так напився, що благав Скотта пустити його за кермо, і коли лімузин заблукав десь біля Дувра, я почула, як він пробурмотів: «Слава тобі, Господе». Та на розі вулиці Ріволі лімузин не втрапив у закрут і черконув крилом об кам'яницю, пошкодивши дверцята з боку водія. І тоді я зарепетувала. Гадаю, з мене полізла така лайка, про яку я й не підозрювала раніш. Максвелл сказав:
— Заспокойтеся, Зельдо, ви нічого не вдієте.
А Скотт пробурмотів, дурнувато посміхаючись:
— Ого! Крихітка невдоволена, Крихітка розлютилася.
І тоді я відчула такий біль у нозі, що не змогла навіть вилізти з авта й утекти.
Коло нашого під'їзду Максвелл сказав, що йде собі додому, і звелів тим двом повіям іти разом із ним. Насилу ми вийшли з рипучого ліфта (Скотт знову вийшов перший і придавив мої пальці дверми), не встигли ще й порога переступити, як він накинувся на мене. З якого це дива я обзиваю його прилюдно такими словами? Та ще й у присутності видавця? Шах нехай чує що завгодно, на нього начхати, але Максвелл!..
А я:
— Тебе непокоїть, що подумає Максвелл, який, може, найліпшим другом нашим залишається? Стільки разів приводив він тебе п'яного мов чіп додому, стільки разів витягав із шинку, а стільки разів бачив, як ти блюєш! Я не знаю, що робити тепер із тим блягузницьким лімузином. За які гроші ми будемо його лагодити?
Він подався було до мене, та спіткнувся об килим.
— Ох ти ж, лярво… Максвелл мій друг, а не твій… І ніколи твоїм не буде… Макс знає, чого ти варта, не думай!
Він ступнув крок, заточився, утримався на ногах, потім знову спіткнувся об килим, тепер уже двома ногами, — об персидський килим, подумала я, насилу втримавшись від реготу. Я допомогла йому підвестися, ухопивши його попід пахви, він хотів було відіпхнути мене, ударити, та кулаки його були мов два гриби-порхавки. Я відпустила його, і він замахав руками, намагаючись утриматися на ногах, його брезкле лице на мить стало несамовите, немов у хлопчака, а потім споважніло: він повалився додолу, гепнувши простісінько на сраку, і вдарився потилицею об ніжку стола.