І зарепетував зі сльозами в очах:
— Блядюго! Блядюго проклята! Ти спала і з Максом, еге? Та ти всім моїм друзям давала! Щоб вони ненавиділи мене… щоб мене переслідували… лестили мені… обманювали мене!
І я почула свій голос:
— Я ні з ким не спала, Скотте. Ні з ким із твоїх друзів.
Насилу звівшись на ноги, він ухопився за спинку крісла, зміряв мене поглядом, спробував оцінити, як хутчій дістатися до ванни, куди я встигла утекти, кинувся за мною, та ноги його дригоніли й підгиналися немов у бичка на арені, аж він із відчаєм гепнув на кахляну долівку, ударившись підборіддям об край умивальниці. Я кинула йому аптечку і пляшечку з перекисом водню.
— Нарешті в тебе буде шрам, Гуфо, — сказала я йому, — як у кожного справжнього чоловіка, справжнього молодця. Ти зможеш пишатися ним, наче заробив його в бою.
А він простогнав:
— Льюїс… ні. Ти його не загарбаєш. Він мій.
— Гадаю, це ти йому належиш, — відказала я. — То я й лишаю його тобі. Він ніколи не стане моїм другом, будь певен.
Зачиняючи дверцята шафки з ліками, я побачила себе в люстрі. Мені було сто років. Сто років, і нічого тут не вдієш. Літун так далеко. Що я оце накоїла?
Лулу прозивала Льюїса О'Телепнем[19].
— До вас, американців, я добре ставлюся, і не лише за те, що ви даєте добрячі чайові, але цього я терпіти не можу. Ох і задавака! Він що, хоче справити на мене враження? А певно! Бачила я таких, та ще й немало: вони завжди намагаються сциконути якомога вище, а цей, повір мені, Зельдо, заплішений дурень. Переповідає фільми, вигадує байки, усі його балачки про вояцьке братерство, про війну, про те, в яких боях він побував — усе воно перебільшення, якщо не вигадки.
Льюїс такий пихатий, такої високої думки про себе. Ось він зневажливо міряє мене поглядом, тримаючи в зубах кубинську сигару, а потім обертається до Скотта і каже з оманливо засмученою, хижою посмішкою:
— Сердешний Фітце, ти одружився з дурепою, істеричкою та ще й хвойдою на додачу.
І цей бравий Фітц, зашарівшись мов хлопчина під час першого причастя, перехиляє чарчину й ковтає ті принизливі слова, наче не він найбільший письменник нашого покоління, а цей О’Телепень, як його прозиває Лулу (насилу стримуюся від реготу), нікчемний стиліст і найгірший американський письменник. Скоттові здається, ніби він потребує Льюїса, його спортивного запалу та його патріотичних вигуків, що буцімто свідчать про його чоловічі поривання й мистецький неспокій, хоча насправді той Льюїс просто вгодований кнур, він висмоктує сюжети, щоб погамувати свою тягу до писанини, висмоктує шляхетну кров обранця, якої йому самому бракує та яку він силкується увілляти у свої наступні романи, нічогісінько не тямлячи в людях, — ні в чоловіках, ні в жінках. Щоб зрозуміти, треба любити. Цей О'Телепень любить лише самого себе, та цього замало, і коло так швидко замикається…
— Хоч дурний, та хитрий, — каже про нього Лулу, яка стільки цих брехунів бачила на віку, що в неї од їхніх балачок уже голова йде обертом.
Я кажу, що в неї дуже гарна хустка.
— Це Скіапареллі[20], любцю. Світська — чи, може, наполовину, — пані забула її на лаві, й Гастон, з охорони, приніс її мені, спустившись сюди.
Вона розв'язує хустку і показує її мені у всій красі, а я всміхаюся: під тонкою шовковою тканиною вона накрутила коси. Лулу мацає їх, щоб упевнитися, що коси висохли, а потім знімає бігуді, чухаючи голову. Її коротко підстрижені нігті полаковані барвою старої бронзи, точнісінько як ті дрібняки, що їх кидають на тарілку клієнти.
Любов зойкнула від жаху, побачивши мою покалічену ногу.
— Та ви з глузду зсунулися, що так занедбали її!
Ми викликали таксі й подалися до клініки «Ля Рібуазьєр», де хірург розтяв гнійника й тихо сказав мені:
— Дитинко, — (я аж здригнулася, почувши це, те слово нагадало мені сухі руки Судді, гарячі батькові руки, які ніколи не пригортали мене до себе, не пестили. Це було так, наче той червонолиций хірург — як по правді, обличчя було в нього, наче в людоїда, таке відразливе, — хотів показати мені нарешті, який має бути справжній, люблячий батько), — дитинко моя, вам дуже пощастить, якщо нам не доведеться відчикрижити вашу ніженьку. У вас тут завелася зараза, що зветься золотистий стафілокок.
— Золотистий? Непогано.
Я намагалася триматися бадьоро, та голос мій тремтів.
— Ох, не жартуйте, дитинко. Мушу вам сказати, що танцям запала клямка.
20
Скіапареллі, Ельза (1890—1973) — італійський модельєр, засновниця модного будинку в Парижі.