— На скільки тижнів?
Він витріщив очі з рудими віями.
— Та ж… та ж на все життя, дитинко! Ви більше не танцюватимете. Мені доведеться видалити м'язи на підйомі ступні, тож сухожилля атрофуються.
— Я стану калікою? Гангрена пошириться, і ви одріжете мені ногу, еге?
— Ох, яка ви швидка! Певне, до крайнощів звикли? З гангреною я впораюся, полиште це на мене. А вас я попрошу бути розсудливою. — (Тут Любов Єгорова стенула плечима і з невимовною поштивістю кивнула: мені пригадується, у себе вдома вона була князівною Трубецькою). — Бачу, характер у вас бойовий, то ви знову захочете танцювати. Та цього не буде, бо ви кульгатимете. Накульгуватимете трохи… та й годі. Та я це поправлю згодом.
Мальмезонський санаторій
Я ніколи не була хатньою господинею, не була берегинею хатнього вогнища. Нехай коло нього пораються інші жінки. Ніколи не вміла я приготувати вечері, навіть яйце зварити. Миття посуду, прання — це не для мене було. Та й не було чого доглядати, ні домівки, ні господарства в нас нема. Ми весь час переїжджаємо з готелю в готель. Нічого не маємо, і це нівечить нас. Наприклад, нам ніколи й на думку не спадало придбати кілька простирадл. А щоб вишити простирадло чи бодай носову хустинку, як ото добрі господині роблять, то тут і балакати нема чого, професоре. Я любила це життя, що було як вихор. Скотт завжди казав друзям: «Я одружився з торнадо». Звісно ж, ви й гадки не маєте, професоре, які бурі бувають в Алабамі. Я мов небо моєї батьківщини. Однісінька мить — і я вже інша. І що за іронія долі — тепер мене замкнули в лікарняній палаті, я стала колодою, тільки голова стирчить із гамівної сорочки.
Ніколи не вміла я приготувати обід своїй доньці.
Ніколи не вміла я щось врозумливо звеліти служниці, няньці чи кухарці.
Утім, і їсти я не любила. Довгенько живилася я салатом зі шпинату, запиваючи його шампанським. У Парижі дехто намагався теж так робити, теж «обідати опівночі по-американському», як ото вони казали. За два дні вони непритомніли від голоду.
Моє витривале тіло не потребує підживлення.
Анорексія? Та ви що? Крім астми та екземи, ви нічого в мене не знайдете, то що, доведеться вам наново мене обстежувати? Авжеж, я схудла на вісім кілограмів, тому що танцювала по п'ять годин кожнісінького божого дня і так стомлювалася, що не могла нічого з'їсти до ладу.
Ох, учора пішла я погуляти парком і здибала в коридорі двох знайомців, що перебувають у цьому закладі, — Леона, постановника російського балету, і Равеля, композитора. Вони сказали, що лікуються тут від перевтоми. Так з нами всіма буває, правда ж?.. Алкоголь? Який алкоголь? Звісно, я добряче напивалася, бо як не лигнеш літр вина, то забракне сміливості навіть таксі зупинити. Нехай пияцтво вас не турбує. Щойно я почну знову танцювати, про це й мови не буде.
Мій чоловік казав вам, що балет «Сан-Карло» в Неаполі запрошував мене прима-балериною? Знаєте, що й до опери мене запрошували? Я мушу хутчій вийти звідціля, професоре, це унікальний шанс і що буде, як я проґавлю його? Нога моя загоїлася, і я нарешті буду танцювати. Нехай не головну роль виконуватиму, а другорядну, але таку, що варта головної. А я звикла до пересічних другорядних ролей.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Літун змушував мене попоїсти. Із двох ялинових шишок і кількох виноградних галузок він розкладав багаття на березі, і ми їли зловлену вранці рибу, солодкі помідори, що просякли сонцем, персики й абрикоси. З кабачкових квіток він випікав ніжні й легесенькі млинчики, що аж танули в роті, — то була кухня мого дитинства, масна, тяжка, удар по смаку й по тілу.
Якось мив він посуд у нашій хатині, аж обернувся, широко усміхаючись, і сказав: «Щоб я більш не сумнівався… Ти жінка, правда ж?»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кажете, я плачу? Ти ба… і справді.
Заплющивши очі і простягнувши руку, я можу торкнутися його обличчя, його кучерявого і завжди мокрого волосся, вдихнути його терпкий чоловічий дух.
Останній раз я плакала, коли мені було шість років. Еге ж, тоді.
Знаю, що кажуть про мене. Знаю, що казав про мене Скотт, що казала моя матінка і сестри.
Вони брешуть або, скажу так, помиляються. Ми зі Скоттом потребували одне одного, і кожне використовувало іншого, щоб сягнути своєї мети. Без нього я вийшла б заміж за отого хирляка, заступника алабамського прокурора, а це все одно, що кинутись у річку, напхавши собі в кишені олова. А він без мене такого успіху не зазнав би. Може, навіть і не надрукувався б. Не вірте, що я ненавиджу його. Я тільки вдаю, ніби це так. Я обожнюю його. Я читала його рукописи, редагувала їх. Це я запропонувала назву «Великий Гетсбі», поки він перебирав безглузді варіанти. Я шаную мого чоловіка, професоре. Та це перебування удвох — не любов.