— Послухайте, Зельдо, ви вживали ліки? Ви ховаєте алкоголь у себе в палаті?
— Що ви оце кажете, лікарю! Мій чоловік був не проти аборту. Коли він дізнався, то був тільки за. Тим паче, що дитина була, звісно ж, не від нього.
— Ви знову за своє. Аби звинуватити його, вигадуєте бозна-що.
— Не хочете, то не вірте. У мене був син, він був одного разу в моєму житті.
Крісло для стримування такої дівчини, як я, котра любить лише танцювати, — трохи негуманно, правда ж, пане доктор?
Шомон сміється. Він француз, і він не любить німаків. Тільки це нас і поєднує.
Незабаром буде рік, як я перебуваю тут сама, у цім закладі в чужісінькій країні, на березі такого мертвого озера, аж утопитися в ньому хочеться. Щоб якось наповнити час, я постійно пишу. Списую цілі зошити, пишу про Жоза, та в мене воно не клеїться, я це відчуваю. Пишу сентиментально, мов дівчисько, яким я вже перестала бути. А писати я повинна про війну, про війну двох людей.
Лікар Шомон сказав мені сьогодні вранці, що я ревнива. Я тільки плечима звела: мій чоловік може спати, з ким завгодно, ліжко — це не те місце, яке ми обираємо.
Лікар хитає головою.
— Ох, не розумієте ви. Я кажу, що ви до нього ревнуєте. Не до іншої жінки. До нього самого.
Ревную до Скотта? Комедія, та й годі.
— Я не ревнива, — відказала я. — Мені хотілося б стати ним, ребром його тіла, лінією його руки. І нічого мені більше не треба було б, ніякого світського товариства. Єдина дитина, якої б я хотіла від нього, це він.
Лікар:
— Ви обманюєте, обманюєте сама себе. Ваше місце — у світському товаристві. Ви прагнете успіху — і для себе, і для нього. Успіх — це те, що не дає вам спокою, та і йому теж. — Він опускає очі додолу. — Ви не виходили заміж, юна моя панно. Ви підписали рекламний контракт.
Невже я така цинічна? Хіба була я така в сімнадцять років? Невже це можливо?
Мені добре було б у дерев'яній хатині на березі моря у Фрежюсі чи в Жюані, він там писав би, а я танцювала б там, малювала б, він писав удень і вночі, а я танцювала б удень, а малювала вночі. І то було б пречудове життя. Ніхто не докорятиме, що нема в нас ні собак, ні коней. Ми танцюємо. Ми удвох зустрічаємо вранішнє сонце, що встає з морської піни. Хто хоче вкрасти в мене це?
Частина четверта
Повернення додому
— Розлучіться, це все, що можна вдіяти.
— А як ми тоді будемо жити?
— Як люди…
1932, Балтимор, Меріленд
Очі мої стомилися. Не можу я більше терпіти світла, навіть приглушеного. У номері всі світильники затінені (та ні, не номер це насправді, радше чимала палата і в розкішній клініці), лампи затулені шовковими хустками і запиналами, а вийти надвір я можу, лише надівши темні окуляри й капелюшка з широкими полями од сонця. Якщо це старіння, то нехай йому: воно не цікавить мене.
Сьогодні вранці Скотт приніс мої речі, але нагору піднятися не захотів. Ми посідали у великих кріслах у холі клініки, наче в розкішному no man's land lobbi[22] якогось паризького палацу. Скотт почувався ніяково, балакав про все підряд, а я відповідала йому гримасами.
— По суті, — казав він мені, — ти пошила всіх у дурні, ти добре граєшся у свою гру. Ти блазень, маленький мій хатній мартопляс, сумний фігляр і веселий, втішний і лихий. З тобою мені не нудно.
А мені? Хіба мені не нудно бодай трохи? А хто цим переймається? Кого це цікавить? Я блазень, якого знищують реготом. Мартопляс, якого зводить унівеч блазенський грим.
Того ранку він приніс лише половину речей, які потрібні були мені. П'ять пачок паперу, та забув узяти друкарську машинку. Він насупився і простягнув мені свою авторучку, та я відмовилася: нащо мені ручка із золотим пером і з коштовного дерева? Та ще й без чорнила, щоб заряджати її?.. Хіба задля того, щоб написати доньці листа з рецептом якогось печива. Еге, саме так.