Я пішла в камеру схову й попросила, щоб мені показали мої коштовності. Узяла тихенько брошку, оздоблену туркусами[23] й самоцвітами, подарунок на десятиліття нашого шлюбу, й обміняла її на портативний «ундервуд», якого принесла мені санітарка, що мов дві краплі води скидалася на Лулу (і писок такий зморшкуватий, і в’їдлива така, і напідпитку завжди). Я не питала, де це вона її доп'яла. Відразу ж вставила аркуш і заходилася друкувати. За два дні по тому та псевдо-Лулу принесла мені пачку копіювального паперу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я була гарна. Принаймні так казали в ліцеї, та казали це ті телепні, на яких справляло враження моє ім’я, моя зухвалість і безсоромність. Сьогодні про вроду вже годі й балакати. Рідко трапляється, щоб хтось так пиячив, нічого не їв і не спав, усіляко зводив себе унівеч і мав гарний вигляд: змарніле тіло вже не може служити вітриною.
Ота нова Скоттова секретарка, що зветься Шейла (французькою воно звучить як Chie-la[24], химерно, та перекласти це неможливо), вона справді гарна? Мені казали, що вона білявка, проте не платинова, тоненька, проте не худа, пещена і приваблива, маленький задертий носик, дурненька усмішка — одне слово, киця-американочка. Вона відбула чимало кастингів і, упевнившись урешті, що таланту в неї нема, стала його секретаркою чи, може, й іще чимось: принаймні не зможе конкурувати з ним. Що ж, тепер чоловік став господарем у себе в хаті.
О, може, вона погодиться робити те, від чого я завжди рішуче відмовлялася — листуватися з його шанувальницями. Утім, ні, дурня це, бо єдині листи, які він отримуватиме у своєму розваленому бунгало на Малібу-біч, це оповістки від судових виконавців.
1932, «Ля Пе»[25]
Після чотирьох місяців ув'язнення (офіційно це звалося «лікування відпочинком». Було б від чого відпочивати, два роки вже! Я незабаром геть забуду, що таке втома) мене випустили. Ніхто не чекав мене біля виходу (Скотт пиячив уже два тижні й забув про дату моєї виписки з лікарні), тож я найняла швидку допомогу, щоб вона завезла мене з клініки Фіппса до нашого нового маєтку «Ля Пе». Хтозна, звідки взялася ця французька назва, та, з огляду на мій стан і на те, що коїлося в нашому домі, воно здається мені надто іронічним. Скотт не пошкодував грошенят: у тій вікторіанській кам'яниці було п'ятнадцять кімнат, а довкола було кілька гектарів парку. Я не запам'ятала імен прислуги — мені ще довго буде не до того. Скотт пише енергійно і з вірою в себе, яку він знову віднайшов, як сам ото каже, а також із трьома пляшками джину і трьома десятками пляшчин пива щодня. Патті грається із сусідськими дітлахами, що приблизно однакового віку з нею. Я мовчу, начхати мені на сусідів, я мовчки терплю їх нескінченними вечорами, коли ми корчимо із себе буржуа.
Кажуть, я трохи порозумнішала. Десять років тому з нудьги я ходила голою під час вечірок, простуючи крізь вітальню до ванни під засоромленими поглядами гостей. Сьогодні ці провокації (я вважала їх цілком природними, втішними, забавними, адже всі реготалися — давні друзі з Мангеттена, Парижа чи Антіба), та навіть ці дрібні скандали не могли вже розважати мене і тільки збентежили б мою доньку, що виросла сором'язливою і полохливою.
Я вийшла заміж за амбітного мистця, і вже ось дванадцять років, немов найостанніша потіпаха живу зі страшенним пияком, що не вилазить із боргів. Доньки я не бачила півроку. Мала, мала я право подарувати їй кобилу, адже так упевнено і зграбно сіла вона на неї верхи.
Після кількох вечорів — чи радите ночей пияцтва, — він сидів у кріслі, брезклий, із набряклими повіками, насилу володаючи язиком, а я тупала ногами і гасала прокуреною вітальнею, мов та білка в колесі, що крутить його, аж доки геть знесилиться.
Він:
— Ти не опублікуєш цього. Не опублікуєш ти цієї дурні, цієї купи лайна. Подумай про нашу доньку, лярво! Бодай раз побудь матір'ю і подумай про неї!
Я:
— Ти віриш у це? Віриш, що це мене зупинить? Ти дістав право ув'язнити мене. І якщо за ці чотири місяці я написала книжку, що так сподобалася моєму видавцеві…
Він:
— Це мій видавець! Мій!
Я:
— …то ти втратив право на мене, і не можеш заборонити мені опублікувати її.
Він:
— Я голова родини чи хто? Я маю право… зобов'язаний захистити мою доньку… захистити її ім'я… і наші гроші.
Я:
— Які гроші? Ми голі, як бубон, чоловіче, геть на мілині.
Він:
— Я маю право. Я письменник і голова родини… Ті епізоди. Що їх ти змалювала у твоїй дурнуватій писанині, належать мені… вони з мого роману, ти не маєш права їх запозичувати.