Мені подобається бути цією кощавою молодицею, кепською дружиною і нездалою матінкою, що нічого не їсть і тому помирає. Скотт передав мені п'ятдесят доларів, щоб я придбала фарби: то був останній його привіт, останній дарунок.
Ми так
кохали одне одного
і такого
болю завдали,
що мені
забиває
дух…
Що зблизило нас? Амбіції, танці, алкоголь — звісно ж, це так. Несамовите бажання красуватися. І ніякий етер не міг би бути величніший чи могутніший.
Ми зі Скоттом діти старих людей. Діти стариганів завжди розбещені, це давно відомо й доведено. Я попереджала: не дуже сподівайтеся, що так і залишусь я теличкою, тільки з охлялими цицьками. Я матиму дитину, може, навіть двох. Або ж не матиму їх геть.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Того ж таки вечора коли ми вперше зустрілися, Скотт хвальковито розбалакує:
— Єдина вартісна гігієна життя — це надмір, крайнощі. Сплюндрувати себе, вимахуючи плюмажем і скуштувавши всього, адже Велика Війна Цивілізації, ця різанина Старого світу всіх нас уб'є.
Я була простачка, блискуча, але геть хамулувата. Він — декласований елемент із Півночі, із цивілізованого середовища, з-поміж таємниче холодних і елегантних людей, причому найскромніший поміж ними.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Лікарка Марта Кіффер висунула Скоттові подвійний ультиматум: 1) він кидає пити; 2) відбуває в неї лікування. Лише за цих умов буде вона далі мене лікувати. Якщо ж ні, то вона виписує мене.
Сьогодні ввечері я дізналася, що завтра мене переводять до клініки в Біконі у штаті Нью-Йорк.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Лікарі розгорнули червоний килим, кімната моя потопала у квітах. Під страхом негайного звільнення персоналові суворо заборонили покидати пацієнтку саму, заборонили її фотографувати. Сюди приїздять зірки, діти мільйонерів. Басейни, тенісні корти, окремі апартаменти з особистою прислугою… Ця клініка перевершує всі палаци, які я бачила, і мені думається: «Ото вже дурня! І навіщо Скотт марнує стільки грошви, щоб я мовчала, коли варто тільки лишити мене наодинці з літуном, і він здихався б мене».
…Бачу я, що програю битву за битвою. Ох, Зельдо, гірка твоя доля, і назва їй — Березина[29].
Учора в залі для відвідувань у клініці Шепарда-Пратта мені влаштували бурлескну виставу: на сцені був психіатр, який тричі змінював свою ідентичність, повірник у справах шлюбу, якого прислав Скоттів адвокат, і, звісно ж, я чи радше те, що від мене лишилося. Мені заявили, що мої картини за місяць виставлять у Мангеттенській галереї, та я не зможу бути присутня на тій виставці.
Намагаюся згадати, як воно все було, і не гніватися дарма.
Психіатр:
— Ваш чоловік, пані, має з вами чимало клопоту. Передовсім це проблема з грішми. Не кажучи вже про творчі клопоти, звісно.
Повірник зі шлюбних питань:
— Ваше перебування тут обходиться йому дорого, та знайте, що він усе заплатить.
Психіатр:
— Він скаржиться, і я бачу, що він дуже нещасний, бо не може написати свій великий роман.
Я:
— Це моя вина?
Повірник:
— Та ні, звичайно. Але він хотів би відчувати підтримку. Забагато він написав різної дурні, щоб заробити на хліб для вас, для себе і для доньки. Зрештою, він голова родини.
А я:
— Той роман він виношує вже десять років. Я не винна в тім, що це триває так довго. Я здорова вже чотири роки. Моя недуга не заважає йому.
Психіатр:
— Та звісно ж, ні.
Повірник:
— Він хотів би почувати підтримку. Ту, якої чоловік чекає від своєї дружини, коли опиняється в горі та скруті. Адже чоловік і жінка завжди одне ціле. Він кохає вас. І заохочує до малювання. Хіба не завдяки йому вашу виставку влаштував у своїй галереї його приятель?
29
Алюзія на розгром армії Наполеона в листопаді 1812 року під час переправи через річку Березина. У свідомості французів ця назва відтоді стала синонімом лиха й поразки.