Та була таки ревнивою, як сказав психіатр-швейцарець, лікар Шомон, здається, чи, може, Бомон чи Тартампйон, один із тих людей, які весь час мінялися, аж геть зовсім стиралися з моєї пам'яті.
— Може, вистава не цікавила вас? — запитала мене лікар Марта Кіффер, єдина, якій я довіряла упродовж оцих десяти років ув'язнення. У неї був такий лагідний, заспокійливий голос, а в цього красеня інтерна, що скидається на Айрбі Джонса, тільки очі кольору морської хвилі, та й годі.
У садку біля хатини, прибраної з нагоди її візиту, панна Бенкгед падає у плетене лозове крісло, воно страшенно рипить, а вона починає випробовувати мої терпіння. Балакає вона дуже голосно. Забула вже я цей хрипкуватий голос, що так тішив мене, коли ми були дівчиськами. Вона смалить по сто цигарок щодня, каже вона не без певних гордощів. Бурбону в нас нема, то вона просить джину. Лається, мов зарізяка. Газети пишуть про неї всіляку дурню, поширюють чутки і брехні. Одне слово, таке пишуть, що здуріти можна. А що можна сказати про грішницю, яка сама скаржиться перед публікою на свою розбещеність? Та ще й коли та грішниця — улюблена донька голови Палати представників США, третьої особи в державі?
— Кіно, любонько це така нудьга! Голівуд? Якесь непорозуміння. Волію театральну сцену, — каже вона.
А я думаю собі: «Правда твоя, Таллуло, кінокамера тебе не любить. Ти тільки гримаси корчиш, а не граєш. Фальшива Гарбо, дурнувата Дітріх».
«Вона не бозна-що», — казав Скотт із виглядом знавця, наче то була моя помилка, наче він зацікавився нею. Узявшись писати для Голівуда, він увесь час вставляє у свою мову оті дурниці й заяложені штампи, які це містечко продукує ще ліпше, ніж грошенята і сцени убивств. Матінка переказує мені плітки, що поширюються у найвпливовіших родинах Монтгомері: ця акторка зазнала страшенного приниження за всю свою кар'єру, коли, приїхавши на кінопроби з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, дізналася, що її не беруть на роль Скарлетт в екранізації «Звіяних вітром», найпопулярнішому романі за всю історію Америки. «Це була моя роль, — заявила вона продюсерові, прозвавши його дурнем (дехто каже, що навіть гейком смердючим). — Це я з Півдня! А не ота манірна сцикуха-англійка з поросячим писочком, пронизливим голосом і сексуальністю цнотливого дівчати». І, згідно з тими ж таки плітками алабамських кумась, ображений продюсер відказав, що вона застара вже і ніякий гример не зробить із неї двадцятирічної дівчини, хоч би й цілі кілограми гриму та макіяжу наклав на її обличчя.
Ніколи я не помічала, як схожі ми одна на одну. Може, не лише непростими характерами — колись такими неприборканими, та зараз уже досить поміркованими. Ці досить кістляві, хлопчачі обличчя. Ніколи вона не робила з того таємниці, то всі знали, що панна Бенкгед так само охоче спить із жінками, як і з чоловіками. У занепокоєному погляді Мінні я побачила всю гаму відтінків запізнілого обурення: а ну ж бо алабамські кумасі подумають собі, що ми з нею були лесбійками? І що, гадаєте ви собі, робили вони удвох, як було їм по п'ятнадцять років і гасали вони лісами, купалися в озерах і вешталися порожніми клунями, убрані у хлопчачі сорочки та шорти? А певно, вони оте й робили!
Прозорий корсаж її сукні з чорного крепу понизаний разочками оброблених камінчиків, звісно ж, туркусів, які на шиї здаються темними самоцвітами. (Уранці Мінні сказала мені: «Ти така несерйозна, доню, збираєшся прийняти свою подругу в оцих подертих панчохах, стоптаних черевичках і в тій бахматій торбині, яку ти прозиваєш спідницею! Хоч до перукарні піди!») Я дивлюся на мої худі ноги, що стирчать із широкої шотландської спідниці, наче дві тички. Руки мої сухі, червоні від терпентини і розчинника, нігті обгризені до самісінького м'яса. Дві руки, яким так кортить діяти, слухняно згорнуті на колінах. Панчохи мої негарні, на ногах черевики зі шнурками, мов у старої панни. Та мені начхати на те. І якби ти тільки знала як.
Переді мною П'ята авеню де щось будується нема коли чаю випити нема нотатника для того щоб позаписувати що де коли буде я повантажу на П'ятій авеню червоні дерева і прапори до автомобілів може, в День Незалежності я покладу туди білу Тріумфальну арку щось на кшталт цього щось таке Хто ця розкішна жінка що збиткується з мене я могла б її намалювати та як змалювати її' прокурений голос вона випиває два літри джину щодня викурює по сто цигарок Dahling балакає вона мов у воду голосу не намалюєш запахів теж Дайте мені спокій Я замкну за вами двері…