Я попрошу Патті приїхати до Нью-Йорка — уже так пізно, — щоб вона була присутня на церемонії… на похороні… присутня під час твого відбуття, Гуфо, великого відбуття. Ох, як хочеться мені піти разом із тобою, мій Скотте, моя вічна мріє, мій непохитний красеню. Ти не схожий на мерця. Не схожий на посинілого трупа, якого мені покажуть.
Ти роззброєний князь. Назавжди.
Спогад про тебе.
Пригадуєш, як зняв нас фотограф на пароплаві, що йшов із Генуї? Патті тримається просто, личко її поважне, у руках її дитяча валізка, наче вона випадково опинилася поміж нами. Пам'ятаєш це, Гуфо? Пам'ятаєш, ти, котрого я так несамовито кохала? Хто тепер згадає про нас? Хто? Від нашого життя нічого вже не лишилося. Гіркий попіл і золотий пил — вітер полів їх розвіє. Довго палали романтичні коханці.
На тій світлині я стою в довгому манто з білячого хутра, ти подарував його мені, придбавши у крамниці на П'ятій авеню, то була єдина одіж, яку я так любила і яку ти просив нарешті викинути, коли вона геть пошарпалася. Усупереч тому, що писали й казали, мене ніколи не цікавила мода, я нудьгувала під час нескінченних обідів у кутюр'є, хоч у Мангеттені, хоч у Парижі. їхні вигадливі вбрання сковували мої рухи. Я й досі шкодую за шортами, які носила в дитинстві, за простими сорочками й сандалями, в яких так легко бігати.
А що, як я всеньке життя помилялася? Що, як причиною поразки стала моя дурнувата гордість?
Уже два дні я думаю про це.
Поверніть мені
Не встигла я оговтатися після смерті Скотта, як іще одне лихо постукало у двері.
Минулої ночі уві сні померла тітонька Джулія. Сповістив про це її внук, що пробіг шість чи сім миль, аби сказати нам першим. Матінка відразу ж вийшла з кімнати й повернулася із конвертом із грішми на похорон. Той жест був огидний, вона ж бо навіть не запитала ні про що, навіть не обняла дитину, не сказала їй утішного слова, — мені аж соромно стало від того, що вона побігла прямісінько до свого капшука. Гроші. Гроші стануть відшкодуванням за те, що вона не впустила дитину до хати, лишивши її стояти на ґанку, потойбіч дверей, оббитих протимоскітною сіткою, що була наче символічною межею поміж нами і поміж ними.
Тітонька пішла від нас, а я ж так хотіла померти в її обіймах, заколисана, як і колись, пахощами туберози, кориці й пиріжків. Від неї завжди смачно пахло кухнею. Недільними обідами, печенею, смаженою кукурудзою, солодкою картопелькою. Шкіра її просякнула солодощами. Вона прасувала накрохмалену білизну і впоювала у неї якусь магічну обслону, що робила мене невразливою.
Мені хотілося сягнути краю в її лагідних обіймах. Та тітонька випередила мене, згідно із жорстокою логікою віку.
Я подарувала хлопчині велосипеда й дала напитися води. Нехай не б'є ноги до крові, зі слізьми на очах: чимало ще миль доведеться йому подолати, аж сповістить про цю смерть усім друзям і родичам тітоньки. Усі вони любили тітоньку Джулію.
Якби в мене було авто, я могла б повезти цього хлопчака. Та мій чоловік був без грошей, і йому не хотілося, щоб я водила авто.
Я забула багато слів, бо геть отупіла.
Одне таке слово, якого найдужче мені бракувало ось уже понад півтора десятиліття, якось повернулося до мене вночі вві сні, і слово те було — Насолода.
Я так полюбляла приймати ванни, ніжитись у піні й ароматичних пахощах, а кати в білих халатах занурювали мене у ванни з товченою кригою і тримали за ноги й за плечі, аж доки я втрачала свідомість. Зараз від самісінького вигляду ванни в мене кров холоне в жилах.
І хто перепросить за це?
Гуфо більше нема, я мушу заощаджувати матеріали. Полотно й рами коштують страшенно дорого.
Мої біблійні алегорії купують не так добре, як я сподівалася. Як по правді, продала я лише три, та й то друзям, Ліліані, Мерфі… Тим, хто лишилися вірні мені. Незмінні.
Довелося повернутися до паперових ляльок, які я робила для Патті, коли їй було п'ять чи шість років. Марнуються на них цілі години праці, та мені байдужче. У кожної ляльки своє вбрання. Скотта я зробила янголом: два великі білі крила на спині, що стирчать із піджака. Гадаю, це буде моя улюблена лялька. Що ж, ці ляльки продаються, мов гарячі пиріжки.
Таллула приїхала на Різдво. Ми регочемося з нею, їй-богу. Я сказала їй, що зроблю ляльку і для неї, а вона відказала: «Зроби, люба, аякже, тільки щоб я була черницею, а ще мала вбрання мотоцикліста». Ми згадали ту ніч, коли Ред захотів покатати мене на мотоциклі. То я не лише погодилася, а ще й попросила Тал сісти ззаду. Пам'ятаю, як усі в Монтгомері обговорювали цю подію: два дівчиська з розвіяними кісьми, що мчать на гуркітливому мотоциклі. Дві верескливі реготухи, що обзивають людей, які цідять прохолодні напої, сидячи на верандах. Боже мій… як воно все… утрачене. Як і слова.