Один чудернацький чоловік, історик мистецтва, запросив мене снідати й запропонував ще більш чудернацький проект: поки вояків ще не відправили на фронт, він познаходив у військових таборах Алабами всіх мистців, яких мобілізували до армії, а потім умовив генеральний штаб зібрати їх усіх у Монтгомері й надати їм ангар, щоб вони могли там усі разом малювати. І той чоловік, Ернест Донн, сказав мені, що художники вже тут, та в них нема грошей, аби придбати матеріали для малювання. Ох, знаю я, скільки воно все коштує, і серце моє стиснулося від думки, що ці люди не мають спромоги виявити свій талант.
— Але ж у мене в кишені й шеляга немає, пане.
— У вас?
Він був такий приголомшений, що я взяла його за руку і попровадила до хатини на нашій вулиці. Відчинила гараж і сказала:
— Беріть. Тут двадцять полотен, і всі вони ваші, нехай молоді мистці користуються ними. Хочу я лиш одного: щоб мої роботи ніде не виставляли і щоб їх не продавали. Кожен вояк може малювати на моїй картині, що йому забагнеться. Якщо ця ідея з палімпсестами вам не до вподоби, то можна змити все, що на них намальовано, і малювати наново.
Мої умови були такі дивні, що пан Донн занепокоєно глянув на мене.
— А що ви намалювали ото на них, пані?
Я:
— Край, що його я любила. Край, де я кохала.
— Оцей берег, що весь час повторюється…
— На цім березі я жила.
Поки він ще не поїхав, я попросила його провести мене на вечірній прогулянці. Назустріч ішли дві дівчинки, базікаючи про щось тоненькими голосочками. Порівнявшись із нами, одна з них зиркнула на мене і, пхнувши ліктем подругу, сказала:
— Це вона. Еге ж, вона! Ота прицуцькувата з нашої вулиці, мені про неї мама казала.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І ось я тут, сама-самісінька в цім притулку, із власної ініціативи, — і все це задля того, щоб побачити, що ви покидаєте мене? Нащо здадуться психіатри на фронті? Ви надто молодий, лікарю, й очі ваші надто вже блакитні, щоб їх знищили бомби. Чому чоловіки завжди зникають? Я повернулася лише задля вас!
Лікар (фальшивий Айрбі Джонс):
— Пані, замість мене буде інший, так само компетентний лікар. Ми домоглися певного успіху, я залишу мої нотатки наступникові й розповім йому про наш прогрес.
Я:
— Ох, не клопочіться так…
Нервуючи і кліпаючи очима, він каже:
— Мушу вам сказати, не з радістю в серці йду я до війська. Моє місце біля вас, а не на фронті.
Голос його тремтить, він рвучко підводиться й виходить із кімнати, аж його білий халат ляскає, наче вітрило або купол парашута.
Хто поверне мені братів?
Хто поверне мені тітоньку? Її руки, круглі й ніжні, немов пампушки, її шкіру кавової барви і її м'які, наче вата, долоні. Під її пахвами, на плечах, намуляних корсетом, — вона завжди засукувала рукави, казала, що вони заважають їй, — видніли зграбні бганки, повні малесеньких зморщок, припудрених білим тальком, і я полюбляла тицятися туди носом і засинати. Я так хочу спати. Нехай повернуть мені мою няню, я хочу стати маленькою дівчинкою в її обіймах. Вона і є моєю справжньою матінкою, тільки ніхто не знає про це. Коли я народилася, вона занурювала мене в магічне молоко, щоб не причепилося до мене ніяке лихо. Як і всі недобрі діти, я відцуралася від моєї матінки, стала донькою отих білих плантаторів, донькою судді та його дружини-невропатки, стала зеленою папугою, брехухою, та ще й навчилася вдавати, ніби люблю.
Поверніть мені літунів.
Поверніть мені мого сина. Того сина, що в серці моєму має вже п'ятнадцять років, це гарний хлопчина, повірте мені. Його не зламало те, що батько не любить його: у нього прегарна, зухвала усмішка, найсяйливіша усмішка на світі. То був мій син. Мій син. І якби я була сміливіша, то сказала б про нього його батькові й не опинилася б тут.
Тут, у цьому електричному більярді.
Точнісінько опівночі
Фелдер-авеню, 919, Монтгомері, Алабама
Перед будинком із червоної цегли росте магнолія грандіфлора, яку посадила Зельда, востаннє повернувшись із Європи, величне дерево, про яке директор музею сказав мені, що це справжнісіньке лихо. Мовляв, усі ці магнолії мають нездорові пахощі — я, щоправда, нічого такого не відчував, — а їхні отруйні плоди можуть відправити вас до лікарні.