А що могло статися зі мною в місті, де мало не половина вулиць носить моє ім'я? Я могла скільки завгодно вештатися там ночами без капелюшка: адже я Суддівна, внучка сенатора і губернатора. Ми збудували це місто. Ми звели перші його монументи, його капітолій і церкви. Простаки можуть кепкувати скільки влізе. Хоч яка гордовита і трохи недалека уявою була моя матінка, та вона не могла навіть припустити, аби хтось ганив її доньку, навіть якщо вона розпусна. У цьому й полягав парадокс Мінні Мейчен Сейр: її походження та її шлюб передбачали добрі манери, і диктували неписані закони, які могла порушувати лише вона, і більше ніхто. Проте у глибині душі, у висохлій криниці її бажань, вона мусила, напевне, розуміти, що їй бракує того гарту і зухвалості, щоб стати такою акторкою, як ото Таллула, моя найліпша подруга, яка полюбляла влаштовувати скандали й витинати різні фортелі, як і я, вона дуже вперта, як і в мене, у неї нема хлопця, ми вихилили з нею чотири сотні чарок, змушували себе ходити на цвинтар, де поховані наші предки, першопрохідці, губернатори й сенатори, які були такі відомі, що поховали їх не у звичайних могилах, а у справжнісіньких грецьких храмах, тільки мініатюрних, так-так, начхати було їм на те, що це кумедно, та й марнотність була їм анідесь, Таллула вчинила те, чого не зважилася утнути моя матінка, вона послала подалі свою родину й відкинула всі табу, щоб утілити свою мрію, вийти на сцену, осяяну світлом рампи, і нехай була вона тепер хвойдою, зганьбила чесне ім'я Бенкгедів, та незабаром почала вона жити повнокровним життям, розміром XXL, і великі неонові літери на Бродвеї і Голівудському бульварі, а потім і на всіх вулицях світу, сповіщали про те, що вона, жінка легкої поведінки,
ТАЛЛУЛА БЕНКГЕД
У ФІЛЬМІ ДЖОРДЖА КЮКОРА
«РОЗБЕЩЕНА ЛЕДІ»,
засліпивши отак усіх своїх сучасниць, молодих і трохи старших, цнотливих, немов суворі черниці, вони всі аж роти пороззявляли від подиву, їх просто-таки догризала заздрість до цієї великої ляльки, якою їм ніколи не судилося бути, цієї героїні, що скрізь була королевою і мандрувала з країни до країни на тій планеті, що звалася «кінематограф», тієї самодостатньої постаті з екрана, якою їм кортіло стати і яку їм хотілося ненавидіти. Вона прегарна, та ліпше було б, якби вона стала бридкою, аби стала феєю з невдалої казки, котра прийшла запізно й зіпсувала розв'язку, що мала бути щасливою, феєю, що нічому й нікому не зарадила, нікому не подала надії й нікого не розчарувала, просто феєю, яка втішає, феєю, котра приходить на поміч раз на тиждень, на одну чи на дві години, щоб уранці знову можна було стати за аптечним прилавком, глядіти дітей і тішитися в червоному ліжку борделю.
Вони стояли в пітьмі біля веранди. Ідеальний зять, певне, уже сповістив їм про мою витівку — інакше, ніж утечею, це не назвеш. Почувши мої кроки, батько засвітив ліхтаря. Сердешний Суддя скидався на побитого пса. А Мінні, здається, ладна була сказати, що існують якісь межі поведінки. У вісімнадцять років я була їхньою гордістю, мої витівки і моя зухвалість змушували їх супитись і розігрувати родинну таємницю, щоб не пліткували про мене в місті. Того ранку я стала їхньою ганьбою. «Що ти зробила з білими рукавичками?» Я стенула плечима. «Ану підійди. Розтули рота й дихни». Я подумала про того клятого Реда, про його гіркий язик, що не давав мені дихати, про чужий рот, про ті місця нижче пояса, куди промкнулися Шонові пальці, місця, що були таємничі й пожадані, немов дельта ворожого континенту.