Не могла Зельда загинути в полум'ї, — вона ж була саламандра. Від цієї магічної думки мені не стало легше, навпаки, горло моє стиснулося. Вагаюся, куди податися: до Мобайла чи до Атланти? Поринути у самісінькі надра Півдня? Сягнути Мексиканської затоки чи швиденько повернутися до цивілізації?
По радіо тривожно передають штормове попередження, що чергувалося короткими сигналами, уже десять хвилин звучить те саме, то я вже й не слухаю. Насувається торнадо.
Повернувшись у номер, я вмикаю телевізор, який теж генерує ті низькочастотні сигнали, тільки довші, дужчі і глухі, наче попередження про загибель. Раптом темп їхній значно прискорюється, частішає, і металевий голос радить кожному мешканцеві спуститися у льох його будинку. Молода доглядачка внизу фарбує нігті. Вони такі довгі, що могли б бути четвертою фалангою.
— Спускайтесь у льох, — каже вона мені з тим плинним південним акцентом, де голосні тягнуться наче квіти алтеї до сонця, а приголосні ковтаються.
— А ви?
Вона байдуже знизує плечима.
— Як почую, що йде ураган, то теж спущуся.
Що ж, я починаю розуміти, що таке алабамське небо: воно мов Зельда, спершу сяйливе, потім похмуре, потім грозове, потім буремне, аж урешті апокаліптичне. Завтра воно буде блакитне — треба тільки зачекати.
Поки над нами шаленіють дев'ятнадцять вихорів, опинившись на краю загибелі, в яку я не вірю, та все ж таки вона видається мені як ніколи близькою, я думаю про того, хто так погано любив мене.
Мені було двадцять років. Мій коханець хотів заборонити мені писати. То був молодий, інтелігентний юнак із чималою ерудицією. Проте він мав старомодні погляди, що скидалися на сюжети олеографій, на кшталт: коханці повинні ділити горе і радість або ж кохатися — це означає зливатися воєдино і жити у стані автаркії.
Щоб віднадити мене від писання чи, може, задля того, щоб злиття сягнуло досконалості, він змушував мене читати його улюблених авторів — Вільяма Фолкнера й Карсон Маккалерс, «монументів, — казав він, — цілковитих геніїв», не розуміючи, що сам познайомив мене з тими, хто справив на мене вирішальне враження, і я думав: «Два велетні, два орієнтири, двоє людей, що на них треба бути схожому», два види творчості, які, замість того щоб розчавити мене, дали мені новий, потужний поштовх до творчості.
І він-таки, однієї зоряної ночі, на залізничному мосту неподалік од Капрі, поділився зі мною своїм захватом від подружжя Фітцджеральдів, що не визнавало ніяких норм. Та цей незрівнянний ревнивець не тямив очевидного: історія Скотта і Зельди варта того, щоб її змалювати в романі, адже ніхто не може приборкати темпераменту, так само як неможливо приборкати й бурю, вітер чи блискавку, — ніхто, ані психіатри, ані метеорологи. І, звісно ж, не шалені коханці.
Точнісінько опівночі сирени в небі Монтгомері замовкли, а радіо й телебачення відновили програми.
Точнісінько опівночі для Зельди настає пора сніданку: пагони шпинату покропити оливковою олією і добряче поперчити. Можна додати туди тим'яну і розмарину. У кришталеві келихи налийте дванадцятиградусного шампанського і пригадайте всі слова любові, які ви знаєте. І рівно опівночі настане осяйна пора.
Тут віє надто вже дужий вітер, він несе голоси, несе слова, несе із собою останні піщинки з пляжів у Фрежюсі, які тріщать на зубах. Тутешній вітер чатує на мене.
Прощавай, Зельдо. Це було на твою честь.
Подяки
«Пісня Алабами» — це художній твір. Хоч декотрі персонажі цієї книжки певною мірою схожі на близьких, родичів та сучасників Зельди Сейр Фітцджеральд, усе ж таки події, що пов'язані з ними, цілковито вигадані автором. «Alabama Song» потрібно читати як роман, а не як біографію історичної особи, котрою є Зельда Сейр.
Щиро вдячний Місії Стендаля міністерства закордонних справ Франції, що дала мені змогу відвідати Глибокий Південь у Сполучених Штатах Америки, Алабаму і Джорджію.
Окрема подяка Іву Мабену, директорові відділу літератури і Медіатеки міністерства закордонних справ Французької Республіки.
Щиро вдячний Філіпу Арданазу, генеральному консулові Франції в Атланті, Сему Спенсеру, почесному французькому консулу в Алабамі, Дайан Джосс, культурному аташе в Атланті, Фабрису Розьє, культурному аташе в Нью-Йорку, Майклу Маккріді, директору музею Скотта і Зельди Фітцджеральдів у Монтгомері, а також Джиму Гревойсу і Джону Ворнеру з Обернського університету.
Велика подяка моїм друзям Еві Розенберг, Елен Сото і Дані Сото.