Завтра, якщо я не отримаю листа від Скотта, — хоч літературною мовою він буде написаний, хоч ні, — де буде чітко сказано: «Я беру тебе заміж» і призначено дату, — я розірву наші заручини. Його відсутність і суперечливі листи, що надходять від нього, незабаром вичерпають мій терпець.
«Крихітко моя, ти знаєш, я весь час думаю про тебе.
Я працюю мов проклятий, аби ти пишалася мною, щоб ти захотіла мене нарешті. Удень я пишу рекламні тексти, і добре, як бодай один із них беруть; уночі пишу романи й оповідання для часописів. За півроку, Крихітко, я отримав стільки листів з відмовами, що вони вкрили майже всі стіни у моїй кімнаті, принаймні три з чотирьох. Ні, не перебільшую, і не хильнув я зайвого, просто я намагаюся дотримуватися тієї обіцянки, яку дав тобі. Листи з відмовами і справді надходять сотнями. Але ти знаєш, що я не втрачаю надії. Я сяду до потяга в Монтгомері лише тоді, коли зможу взяти із собою для тебе друковане свідчення мого злочину. Сподіваюся, ми зутрінемося, коли я зазнаю успіху, і тоді ти побачиш, як потрібна мені.
Твій Фітц».
«Любий Гуфо,
Не надривайтеся так задля мене. Я розриваю заручини. У мене три залицяльники, і один з-поміж них обіцяє узяти мене заміж і повезти мене, куди я захочу. Хоч і завтра, варто мені тільки забажати.
Пані Ікс».
«Годі вже обманювати саму себе, Зельдо Сейр!
„Розриваю“, так тільки у війську кажуть. Та це тільки інтермедія, пауза, антракт. Я приїду по тебе, ось побачиш. Мені все одно буде, якщо ти помреш, та я не витерплю, якщо ти одружишся з кимось. Надто ж із отим татовим синочком Селлерсом-молодшим.
Знаю від твоєї сестри, що він високий, дужий і вміє сподобатися жінкам. Уявляю собі, який він багатий, у його ж батька стільки бавовни! І ти кохаєшся з ним на задньому сидінні авто, правда ж? Це так оригінально! Так гідно!
Коли я уславлюся, — а незабаром я уславлюся-таки, він стане для тебе тільки прикрим спогадом.
Твій негідник, що так тебе кохає (а більшого ти й не заслуговуєш).
P.S. Ти так звивалася і скиглила, коли ми робили це вперше, та оскільки акторка з тебе кепська й дуже наївна, я збагнув: ти не дівчина».
Шість днів минуло від його останнього листа.
Той хлопчина не пітніє — і, либонь, не плаче, думала я, улягаючи його чарові й неспокою, що дедалі дужче мене від того охоплював.
Мене обрали королевою у трьох кампусах: в університеті Алабами, Джорджії та Сьюані. Років зо два це страшенно збуджувало мене і лестило мені. А сьогодні? Гм… Після урочистостей у Сьюані мене захотів провести Джон Дезіре Діборн. Ми зупинилися на тім закруті, де зазвичай починалися залицяння. Він був несміливий і незграбний: спробував поцілувати, та потрапив у вухо. «Будь ласка, — сказала я йому. — Ти непоганий хлопчина. Тільки не поводься як усі». Він зненацька зблід, і обличчя його ствердло. «Ти чекаєш на нього, еге? Чекаєш отого янкі? Письменника твоїх мрій, що так і залишиться письменником у мріях?». А я: «Так, чекаю. І так, втомилася чекати. Не хочу лишитися тут і жити в цьому липкому повітрі. Я задихаюся в нім. Ця вогкість… Цей пил, що налипає на тебе… Знаєш, які в мене астматичні напади, бо дихати тут украй важко?»
— Виходь за мене заміж. Медового місяця я повезу тебе туди, де вічна крига, і чаклун у кожусі назавжди позбавить тебе астми.
— Ти такий хороший, Джоне, і такий чудний. І чому всім вам кортить пошлюбити мене? Якби я була чоловіком, — якби не зобов'язана була як жінка брати шлюб, щоб посісти якесь місце в суспільстві, — якби була я хлопцем, то не одружувалася б.