— Але ж його ти чекаєш. І одружишся з ним.
— Ох… не люблю я його так, як напочатку. Не так люблю, як рік чи два роки тому. Сумніваюся навіть, чи кохала я його в тому розумінні, яке вкладають усі в це слово. Мене тривожить відстань. Коли він далеко, у мене таке враження, наче історія нашого кохання порожня, наче вона примара якась, а незабаром стане мильним пухирем, втраченою ілюзією. І це страшно, бо я віддаляюся від нього.
— Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш і станеш іще гарнішою, ніж зараз.
— Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам.
— Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це огидно звучить у вустах молодої дівчини.
— Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джиґнув Селлерс-молодший, еге ж, у тій закуреній кімнаті «Дзета Сігма». Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася, то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж.
А він, блідий мов смерть, процідив крізь зуби:
— Може, я не такий гарний і не такий блискучий, Зельдо Сейр, проте я не безсердечний і не позбавлений гордості. Не використовуй мене, щоб порвати з твоїм нареченим. — Він помовчав, потім голос його стверд. — Що ж, як тобі кортить доскочити багато в житті, то тримайся свого янкі. Він утілить твої мрії. А я ніколи не покину нашого Півдня. Це обітований край, найшляхетніша, найчистіша і найвідважніша земля на світі.
— Амінь, — підвела я риску. У вогких очах Джона Дезіре Дірборна я побачила мов у дзеркалі, що я — чудовисько.
Наступного дня я написала Скоттові. Заявила йому, що виходжу заміж за Френсіса Стаббза, який пишався на обкладинках усіх часописів і зробив кар'єру на національному чемпіонаті. «Цікаво, що ви обоє носите однакове ім'я. Та на цім подібність і закінчується».
Стаббз навіть повіз мене до Атланти своїм авто і показав той дім, де ми будемо мешкати, — він стояв на вулиці Бакгед, і сусідою нашим був губернатор. У Джорджії усе й більше, і величніше. Губернатор мешкав у білому палаці з колонами, їх було вісімнадцять, якщо я правильно полічила.
Наш майбутній дім, де ми мешкатимемо зі Стаббзом, налічує вісім колон.
Торнадо
Учора я прочитала у «Смарт Сет» ваше перше опубліковане оповідання. Ви маєте пишатися, Фітце, мій Гуфо. На жаль, на світлині у вас дурнуватий вигляд.
Ваше гарне обличчя усе у бганках, воно кривиться і корчить гримаси, наче в якоїсь кіноакторки, оце те, що я розгледіла. Та ще й тіні попід очима, які довелося підретушувати, сірятина на повіках і надто чорні вії. У вас такі гарні зелені очі, то нащо робити їх темними мов вуглини? Що все це означає, га? Облиште всі ці дівчачі витівки, нехай уже я до них вдаюся.
Більше гідності, друже мій Фітце. Не дозволяйте так маніпулювати вами, робити з вас німу ляльку. Пам'ятаєте, як ви з кокетства минулого року пішли до найдорожчого кравця в Нью-Йорку й замовили мундир, хоча були вбогий немов церковний щур? Оце ви кажете, що я справжнісінький вихор, а ви мені здаєтеся млином, що перемелює грошву, рулеткою в казино. Хіба це чоловік, що йде на війну у вишуканому вбранні? Та й чому ви такий добропорядний? Чому не возите мене увечері у своєму авто? Що біжить у ваших жилах, янкі? Не кров, а лайно? Хіба я вам не подобаюся хоч трохи? Чи, може, я гладка й потворна, а, може, ви стали Айрбі Джонсом?
Я сказала матінці, що завтра ви станете найбільшим письменником у Америці, а післязавтра — уславитесь у всьому світі. Мама відказала, що я здуріла.
Уже давненько торочу я Судді, якого мушу прозивати батьком, що незабаром видавництва битимуться за право володіння вашими творами, а то батько вимагає доказів, що ви зможете мене забезпечити. Ох, він просто-таки нестерпний.
Того дня, коли я, згідно з давньою обіцянкою собі, обріжу коси, хоч вам це й не сподобається, того дня, коли навіки залишаться в далекому дитинстві біляві пасма, що заважають мені стати справжньою коханкою з Півдня, — тієї днини я буду тішитися, дивлячись як зблідло лице мого батька, як безтямно розтулився його рот, як намагається він щось промовити, та тільки харчить, кашляє і ковтає слова.
Я розшнурую цей дурнуватий корсет і викину його на смітник. Він помре від сорому за мене — і це найменше, що може він зробити, — і благатиме людей вибачити мені, перш ніж вони закидають мене камінцями.