Отто кинув побіжний погляд на близнюків. Ці точно не затримаються.
— Брати, які рушили на полювання в степ... Ми не зможемо передати їм звістку.
— Я не сумніваюся у братові Георгії та його супутниках. Вони залишаться з нами, — Отто дістав носовичок і витер спітнілі долоні. — Подай-но мені список.
Аркуші м'яко пурхнули до рук. Шварц знав ці імена так саме добре, як Offenbarung des Johannes, та його лихоманило після розмови з Кривденком, і він шукав заспокоєння. Біблія лишилася в кабінеті, тому він узявся гортати перелік вовкулак, які досі не потрапили до їхніх рук. Око зачепилося за прізвище Чорнововка.
Северин Чорнововк. Брехливий зухвалець, який обманув його у Глинській пустині. Видав себе за зрадника, вивідав їхні плани... Але Сірому Ордену то не зарадило. Шкода, що Северин зник безвісті рік тому — Отто волів би власноруч спалити його!
Рядки імен діяли заспокійливо, гнів ущух. Отто знову відчув Його долоню на плечі. Вони мають продовжувати! Знищити мерзоту — і байдуже, чи допомагатиме їм бодай-хто інший. Байдуже до війни, до Кривденка, до Варти, байдуже до всіх сліпців і дурнів.
З ними Бог, і вони переможуть.
***
Подих студеної землі розсипався разками прозорих перлів. Сяйливі намистини розбивалися об пальці, розтікалися прохолодою, та Северин не зважав — він біг назустріч смерековим схилам під першими променями світанку, біг із усмішкою, зриваючи останні нитки сну, біг без жодної причини, крім бажання мчати як у дитинстві, коли гасають для насолоди, а не заради переслідувань чи втечі. Босі ноги несли пружними стрибками, ніздрі вбирали аромати карпатського зілля, серце й легені працювали в злагодженому ритмі, і внутрішня злагода його тіла, сплітаючись із гірським краєвидом, співом пташок, дотиком росяних рослин, сповнювала Северина гострим відчуттям щастя.
— Як чудово, — шепотів він ледь чутно, аби не збити дихання. — Як чудово!
Гори кликали. Може, це вони збудили його від поганого сну?
Він сягнув перших смерек, і з далеких полонин принесло звуки трембіт — немов пролунали святкові фанфари. Северин сперся на стовбур, перевів подих, рукавом отер піт із лоба і роззирнувся. Сонце поволі здіймалося над озією Чорногори, в чистому небі глибочіла блакить. Характерник зідрав із кори застиглу краплину гіркої смоли, кинув до рота і разом із сонячними променями повернувся до ґражди, задоволений своєю витівкою.
Катря накривала стола на подвір'ї. Примружилася, роздивилася його замурзані ноги.
— З вітром змагався?
— І переміг!
— З такими ногами до хати не сунься.
Северин розсміявся і поцілував її. Сіли до сніданку.
— Де мала?
— А то ти не знаєш, — Катря налила йому молока. — Очі продерла і по афини гайнула.
Северин зробив довгий ковток. Саме те, що треба після ранкового бігу і смерекової смоли!
— Це ти її навчив, до речі, — Катря звинувачувально тицьнула в нього пальцем. — Вперта, як віслючок!
— У кого це вона така вдалася, — від молока Северин перейшов до будзу. — Навіть не уявляю...
— Погляньте-но, який дотепник! Саме такого тут і не вистачало, аби наповнити дровітню.
Северин мугикнув.
— Що кажеш? Навіть ковбицю поміняєш, бо стара геть розсохлася? Справді? — Катря приклала долоні до грудей. — Ой, красно дякую, пане добродію! Щоби я без тебе робила?
Не встиг він вигадати дотепну відповідь, як стукнула хвіртка.
— Десь тут була-а-а подоляночка-а-а...
Дівчачий голосок кумедно фальшивив.
— Бугай на вухо наступив. У кого ж це вона така вдалася, — Катря задумливо потерла підборіддя. — Навіть не уявляю...
— Гарно співає, — знизав плечима Северин.
Голосили зовсім поруч.
— Десь ту-у-ут була молодесенька-а-а...
На подвір'я влетіла чорнява дівчинка років п'яти і застрибнула на лаву, мало не перекинувши глечика, який притискала до живота.
— Тут вона сіла, — оголосила дівчинка.
— Дякую, що не впала, — відповіла Катря. — Руки чисті?
— Чисті! Смачного, — глечик з ягідками зайняв місце на столі.
Поки Оля запивала чорниці молоком і під маминим наглядом неохоче гризла хліб із сиром, Чорнововк милувався донькою. Її впертість, допитливість і талант квецяти новенькі сорочки незмивними плямами доводили до сказу, а потік чудернацьких запитань, які можуть вигадати лише діти, — запитань, що вибивають із буденних думок та змушують поворушити мізками, — не спинявся ні на день.
Після сніданку Оля допомагала прибирати зі столу, а Северин перекинув через плече мотузку й озброївся сокирою. Донька оголосила, що піде помагати, але їй також знадобиться сокира. Северин пообіцяв, що вона все отримає, і на тому рушили до лісу. Оля жабеням стрибала навколо, зупинялася, аби роздивитися цікавого жука, забігала наперед, аби поцікавитися назвою тієї чи іншої рослини, аж надибала довжелезного дрючка, після чого заходилася гатити по всьому, до чого лише могла дотягнутися.