— Шукай сухі смереки, — наказав Северин у лісі. — З них будуть найкращі дрова.
Оля кивнула, вправним ударом відправила чергову шишку в політ і почала голосно гукати сухі смереки. Чорнововк крокував крізь густий аромат глиці до пагорбу, куди тогоріч вдарила блискавка — в опаленому лісовою пожежею колі чекали мертві дерева. Лишилося їх небагато, тож невдовзі доведеться шукати нову вирубку, але на сьогодні вистачить.
— А дереву не боляче, коли його рубають?
— Сухому — не боляче.
— А якщо воно під дощем змокне, тоді боляче?
Северин пояснив, куди і яким чином бити, аби без марнотратства сил примусити дерево впасти у потрібному напрямку. Оля уважно слухала, повсякчас мавпуючи його рухи.
— Ти обіцяв мені сокиру, — нагадала.
От бісеня!
— Буде тобі сокира. А тепер відійди на десять кроків, аби я тебе не зачепив, — звелів Северин.
Оля скривила носик і пострибала вбік, голосно рахуючи кожен стрибок. Северин усміхнувся, повернувся до дерева, обрав місце для удару, набрав повітря, розмахнувся і щосили вгатив...
Маленький череп розтрощило з мерзотним тріскотом. Наче репнула шкаралупа величезного яйця. Вістря зім'яло кістку, скреготнуло і спинилося, поцятковане бризками крові і шматочками мозку. Там, де мить тому стояло мертве дерево, завмерла Оля.
Усі звуки зникли.
— Та... Ту... — прошепотіла вона ледь чутно.
Підняла до нього тоненькі, як палички, рученята. Вирячила налякано очі, повні сліз.
— Та...
Він закричав так, що позлітали птахи.
Цього не могло трапитися! Там стояло дерево. Оля була за десять кроків праворуч! Він бачив, що бив у самісінький стовбур, вона не могла вискочити ось так перед ним, це неможливо, але... Господи!
— Що ти накоїв?
Чорнововк обернувся і вгледів перед собою Катрю. Чому вона тут? Пішла за ними? Вона не мала цього бачити!
— Навіщо ти вбив її?
Северин спробував відповісти, але язик приклеївся до піднебіння. Він намагався поворохнутися, але руки прилипли до сокири, що вросла в розтрощений череп його доньки. Рученята, благально простягнуті до нього, тремтіли, очі дивилися з переляком, мокрі від сліз вії тріпотіли... Аж умить її зіниці почорніли і обернулися вугільним димом, що потік із порожніх очниць.
— Ту...
На останньому видиху її нижня щелепа відвалилася, язик випав долі, і зі скаліченого ротика линули густі струмені чорного диму.
— Вона отримала обіцяну сокиру! — вищить Катря.
Її істеричний сміх б'є по перетинках, скрегоче в голові тупим ножем.
Замість очей у Катрі порожні колодязі. З її пащеки, роззявленої в реготі, вивергається чорний дим.
Що тут коїться? Що ці чудовиська зробили з його родиною? Де справжні Оля і Катря?
Непроглядний дим сочиться з усіх отворів на їхніх тілах. Підіймається чорною парою, пливе між стовбурами дерев, густішає, клубочиться...
Хрусть!
Їхніми обличчями розбігаються звивисті тріщини. Шматочки шкіри зроговілим лушпинням падають долі, обертаються димом, за мить? хвилину? годину? замість рідних облич вирує густе чорне ніщо. Северин намагається заплющити очі, але тіло не кориться наказам. Він стискає сокиру в спітнілих долонях, дивиться, як кров і мозок його доньки обертаються крапельками чорного диму, відчуває, як жах отрутою котиться по м'язах, розтікається сивиною по волоссю, прорізається зморшками, вздувається старечими венами...
Могильна тиша.
Ані Олі, ані Катрі, ані лісу. Дихати важко, скроні тисне. Судоми по тілу.
Світ обернувся суцільним чорним димом — і Чорнововк нарешті згадує.
...Запівніч. Місто спить, дихає димарями, зрідка кліпає освітленими віконцями. Безлюдні вулиці, всипані кашею талої сльоти, пронизує морозом. За це і ненавидять лютий: уранці, попри всі намагання не скрутити в'язи на підступній ковзанці, хтось обов'язково брикне і заб'ється. Чи навіть щось зламає.
Гнат міг стати першою жертвою криги, але вчасно схопився за Пилипа, який крокував поруч, і тільки завдяки цьому зберіг вертикальне положення.
— Клятий сракопад, — охарактеризував погоду Гнат після місткого емоційного монологу.
— Тихше, — Пилип оправив оторочений хутром каптур.
— Хто нас почує? Всі сплять, із сердюками включно.
Клапті важких хмар ховали огризок місяця. Вуличні ліхтарі світили один через три.