Ощасливлений легким стрибком, очманілий багатством навколо, він кинувся до найближчого покладу дукачів.
Монети тихо подзенькували. У сховищі було зимно, і від крижаного золота пальці швидко задубіли. Коли мішок обважнів так, що характерник ледь спромігся його підняти, Северин перейшов до Потойбіччя і волоком потягнув здобич до провулка. Тепер треба рахувати обережно, аби не перестрибнути і не впилятися в стіну...
Потилицю штрикнуло тривогою. Северин озирнувся, мало не збившись з рахунку. Вистиглий огризок світила в небі; порожня рівнина без жодних ознак життя; сірий порох під ногами, на якому лишився довгий слід набитого монетами мішка... Мертве Потойбіччя, в якому власний подих здається вітром. Що за лихо йому почулося? Певно, занадто перенервував.
Чорнововк вискочив просто перед носом Яреми, і той допоміг завантажити мішка до санчат.
— Важкенький! — Яровий поправив пов'язку на оці. — Вистачить на купу хабарів.
— Усе спокійно?
— Повна тиша, не переймайся.
— Уявляю їхні пики, коли вранці туди зайдуть, — Северин похукав на руки і схопив два порожні мішки. — 3 папірцями буде легше.
— Добре, братику. Чекаємо.
Стрибок — цього разу без сумнівів. Слід від першого мішка став дороговказом, але Чорнововк однаково рахував кроки.
Наче крижана голка в шию. Знову це передчуття! Темрява на обрії згустішала — чи це вибрики під'їденої страхом уяви?
Чорнововк поспіхом набивав мішки з різних брикетів, не звертаючи увагу на банкноти, що падали повз. Іще пара таких мішків — і вони матимуть всі необхідні купівлі, оренди, послуги і, головне, конфіденційність. Проти срібних куль важать лише золоті монети... Чи їхні замінники.
Другий мішок грошви ліг на спину. Почуваючись святим Миколаєм із лантухом подарунків, Чорнововк перенісся до пустки. Вже незабаром він повернеться до родини... Катря з Олею чекають у криївці. Донька на прощання тримала його малесеньким кулачком за великого пальця і тулила, брикаючи ніжками. Вона так швидко зростала! У тій самій криївці залишили Савку і ще кількох надійних сіроманців, чиї родини необхідно переправити через кордон до...
Хрускіт.
Чорнововк завмер. Обережно глянув під чобіт, що стояв на розчавленому білому черепі. Звідкіля він тут узявся? Край ока зачепився за другий, третій, четвертий — чотири людські черепи. Ще один, маленький, схожий на кінський... Білі маски на чорному попелі.
Чорному? Стривайте, відколи це він почорнів? Він же був сірим!
Земля навколо перетворилися на слиз, скипіла бульбашками, залила мерзотною важкістю до чоботів, і він миттю провалився по кісточки.
— Курва!
Ніж у руці згас, а разом із ним згасло небесне світило. Позбавлений тіней, у суцільній темряві, Чорнововк відкинув мішки, напружив м'язи і спробував стрибнути, але хисткий слиз ковтнув його по коліна.
— Чорт, чорт, чорт!
Він стрімко і невпинно потопав. У паніці Северин забився, наче муха у павутинні, та кожен рух пришвидшував занурення. Слиз тримав мертвою хваткою. У незграбному помаху рука сіроманця зачепила кілька банкнот із розкритого мішка, торкнулася липкої поверхні — і одразу зникла під нею. Іншою він намагався намацати краї пастки, аби вчепитися, але країв не було: всюди панував клейкий слиз, що огортав та знерухомлював, слиз, що розповзався по шкірі холодними хробаками. Безпорадне тіло втопало, склеювалося, застигало; не минуло й хвилини, як Северин стояв по шию у драглистому полоні.
У темряві окреслилася ледь помітна висока постать. «Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік». Ох, Ліно!
Слиз загуснув, і сіроманець почувався вмурованим у камінь.
— Захисник, що став поневолювачем.
Ґадра, темна володарка, нарешті вполювала його.
— За образу моїх підданих. За криваві кайдани угод. За жорстокість і неповагу. Я караю тебе.
Камінні лабета стиснули, вичавили з горла стогін болю, який обірвався незримою печаткою на вустах.
— Ніхто не втече від гніву Володарки. Слухай мій вирок, мізерний.
Тінь пливла, химерна і димна, але безплотний голос промовляв прямо на вуха — холодний безбарвний звук, від якого скручувало живіт і хотілося тікати світ за очі.
— Мізерний заслуговує мізерної долі. Мій вирок тобі. Жити в полоні. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево... Десятки, сотні, тисячі циклів.
— Ні, ні, ні, — Чорнововк спромігся розірвати печатку мовчання. — Послухай мене!
— Тиша.
Каміння на шиї ожило, поповзло вгору — немов десятки слизняків водночас — застигло на вустах твердою кіркою.