— В'язниця змусить тебе животіти. У могильному колі. У нескінченному мареві. Допоки у твоєму світі проминуть десятиліття. Твої близькі помруть. Твоя дитина зістариться і забуде мізерного батька. Але ти не помреш.
Він закричав, та каміння не пропускало жодного звуку.
— Тоді я звільню тебе. Ти повернешся до світу, якого не впізнаєш. До світу, де ніхто не чекатиме. Такий мій вирок за твої злочини. Мізерний.
— Прошу, — промичав Северин безгучно.
Він навіть уявити не міг настільки зболеного, жорстокого присуду!
— Я ненавиджу злочинців. Я караю злочинців. Непокараний злочин породжує більші злочини. Я невблаганна.
Тінь збільшилася у десятки разів.
— Нехай здійсниться вирок.
Слиз заліпив ніздрі, вуха, очі. Вдалині почулися трембіти.
Темрява почала відступати, світлішати, наповнюватися обрисами — карпатськими схилами, світанковими смереками, росяним зіллям під босими ногами — і він згадав, що це було сотні разів: розмова, спогад, омана... У дикому, тваринному розпачі Северин закричав.
Він був ладен зробити будь-що, аби спинити цю мить, розірвати зачароване коло, але темрява невблаганно розсіювалася, і з нею розсіювалася його пам'ять: страшне усвідомлення, що пограбування сталося у минулому, що в рідному світі спливло бозна-скільки часу, що Катря і Оля могли загинути, поки він закутий у безкінечному мареві щасливого життя, яке завжди завершувалося пеклом і прозрінням... Яке щоразу зникало за присудом Ґадри. Він щосили намагався зачепитися за ці спогади, але все поблякло, він біг...
...він біг, усмішка розквітала на його обличчі, бо страшний сон, який підняв удосвіта, майже забувся, чудовий ранок стер усі жахіття. Северин біг, як у дитинстві, коли гасають для насолоди, а не заради переслідувань чи втечі. Босі ноги несли пружними стрибками...
Дивний звук. Здавалося, наче за горами репнув величезний горіх. Северин спинився і озирнувся: невже землетрус? За мить звук повторився, цього разу голосніше, аж за виднокраєм небо розійшлося темною тріщиною.
— Якого дідька...
Чорна блискавка розколола небо, розбіглася лозою химерного розламу, що перекинувся на гори і ліси. Величезна тріщина за мить ковтнула гору зі смерековим лісом, помчала прямо на Северина, лишаючи по собі чорне ніщо, і він побіг додому на порятунок родини, горлаючи на ходу, аби попередити Катрю про небезпеку, але не встиг — земля розкололася під ногами і Чорнововк полетів у прірву, не чуючи власного крику...
Тиша. Запах.
Свіжий, як дотик літнього вітру, аромат м'яти і конвалії, запах, який він запам'ятав на все життя. Її запах.
Характерник обережно розплющив очі і мало не засліпнув від тьмяного сяйва нерухомого світила. Швидко закліпав, проганяючи сльози. Вдихнув чарівний запах знов і нарешті розгледів перед собою її: струнку, блакитнооку, в білій сорочці до землі. Мавка змахнула руками, очі сяйнули опалами — і залишки кам'яної труни розлетілися навсібіч. Уламки торкалися землі, де плавилися на слиз, що завмирав безформними грудками.
Заслаблі м'язи ніг не втримали його ваги. Северин похитнувся і впав би, якби прохолодні руки не підхопили його.
— Ти прийшла, — прошепотів сіроманець.
З горла донеслося ледь чутне квилення.
Вона посміхнулася і поцілувала його в лоба. Від дотику м'яких вуст тілом розлилася тепла хвиля, наповнила силою атрофовані кінцівки, прокотилася до кінчиків пальців із мерзотно довгими нігтями, прибрала пелену із забитих кисляками очей...
— Знову... Порятувала, — почув Северин власний шепіт.
Борода лоскотала шию. Ніколи у нього не було бороди! Скільки часу минуло?
— До родини... Прошу...
Мавка кивнула, обережно взяла його за руку, і мовчки — як тоді, у дитинстві — повела за собою. ЇЇ чарівний запах відганяв сморід застарілих нечистот, яким просякнуло його лахміття, довге волосся блищало золотавим водоспадом, який розганяв навколишній морок. Северин крокував за нею, наче загублений у лісі хлопчик, зачарований дотиком м'якої прохолодної долоні. Охлялі ноги несли вперед. Вони прямували безкінечними розсохлими рівнинами, між покрученими стовбурами чорних лісів, серед гострого каміння ущелин, тоненькими остовами химерних руїн, повз джерельця мертвої води, схожої на скло, і лише подекуди серед тієї пустки темне небо підпирали велетенські дуби з багряним листям — наче мовчазні добрі передвісники з іншого життя. Чорнововк не помічав ані втоми, ані часу; боявся лише, що Ґадра вирине з найближчої тіні. Але ніхто не трапився на їхньому шляху.