— Спочатку воно дозволило збагнути їх краще, — відповів господар. — А згодом я звик.
Вона була прекрасною — це він пам'ятав напевно.
— Якщо забажаєте, я відкину це тіло, і ми зможемо заспівати, як...
— Не блюзнірствуй! — перебила гостя гнівно.
Стіл із грюкотом розламався навпіл.
— Перепрошую, — чоловік вклонився.
Її погляд ковзнув по столу та садибі.
— Прибери це.
— Коли така ваша воля.
Господар клацнув пальцями, і вітер зник. Блакитне небо пішло тріщинами, що розлетілися темними блискавками, розкололи сонце, пробігли до виднокраю і чорним мереживом розтеклися полями, аж поки не дісталися садиби. Без жодного звуку дерева упали, підкошені незримим серпом, хатина повалилася, наче у дитячій книжці-складанці, і земля ковтнула її разом із городом. Тріщини множилися, пухли, ширилися і за кілька секунд розірвали рештки світу на клапті, після чого ілюзія остаточно зникла.
Тепер обоє стояли посеред велетенського кола, викладеного сірими плитами. Колись вони були сліпуче-білими, але їхній колір витік із цього світу разом із життям. Навкруги під товстим шаром пилюки лежали посічені кам'яниці — кістяки зруйнованих стін, тонких башт, кручених сходів і місячних мостів. Руїни здавалися могутніми, але розсипалися на порох від найлегшого дотику. Остови дерев, що вистояли, стирчали покрученими колонами, їхні ряди шикувалися у привиди алей. На споночілому небі нерухомо пульсувала багряна жарина, під її бляклим сяйвом мертве місто здавалося залитим кров'ю.
Пустка. Пилюка. Примари старого світу. Ані вітру, ані звуку, ані запаху. Лише хвилі пекучого морозу від постаті навпроти.
Її чорні очі ковзнули руїною.
— Ти оселився серед мертвих.
— Аби не забувати, як усе почалося.
— І тому змайстрував собі затишну мару?
— Аби не забувати, як може бути інакше.
Він відповідав спокійно і розважливо, ніби образи його оминали.
— У тебе завжди є відмовка.
— Колись вам це подобалося... Володарко.
Риска її прозорих губ скривилася.
— У цьому місці титули звучать як знущання.
— Відгомін давніх манер, — чоловік уклонився вдруге.
— Прошу вибачити.
— Вибачаю вперше і востаннє. Краще послуговуйся будь-яким іменем... Ґааде.
Він уклонився втретє.
— Як волієш, Ґадро. Чим зобов'язаний такому раптовому візиту? Відверто кажучи, я вирішив, що ти забула про моє існування.
— Я не забуваю нікого і нічого, — процідила Ґадра. — Я прибула з поваги до тебе. Прибула сповістити, що твій час збіг.
Багряні очі блиснули.
— Ти кажеш про війну.
— Я кажу про здобуття нового світу.
Тепер її голос нагадував скреготіння тупого леза по вкритому памороззю склу.
— Отже, чутки не брехали... Ти хочеш загарбати інший бік.
— А ти зробиш це разом зі мною.
Він вагався лише мить.
— Гаразд. Але перед тим прошу вислухати. Я майже закінчив...
— Байдуже, — обірвала Ґадра. — Байдуже, що ти закінчив. Не витрачай сил на ці забавки. Забагато часу змарновано, Ґааде. Неприпустимо багато.
Пасма її волосся-темряви стали дибки, обернулися чорними лезами.
— Поки ти впродовж століть сидів у теплому міражі, мудруючи над пустоплідними вигадками, мої піддані страждали в чужому світі. Дрібнішали, вичихали, марніли. Розсіяні й самотні, вони тікали і ховалися, никалися по норах та печерах... Розпорошені по всіх усюдах, вони втратили коріння — і забули батьківщину.
Леза закрутилися навколо її голови розмитим чорним німбом.
— Їхні нащадки втратили навіть власні імена! Дуенде. Абатва. Обаке. Туурнгаіт. Джини. Туата Де Дананн. Мерзенні прізвиська, що краять слух! Чужина перемолола всіх.
— Не всіх. Дехто став правителем.
— Коли це було, Ґааде? Отямся. Майже всіх знищили. А на кого виродилася решта? На домашніх потворок. На лякливих покручів. На казочки, якими лякають тамтешніх дітей, — скреготіла Ґадра. — Який сором! Мої піддані, могутні і горді... Перетворилися на жалюгідних нікчем.
— Трагедія змінила всіх, хто вижив...
— Ні, чаклуне! їх змінили люди!
Ґаад промовчав.
— Мені огидно. Мені люто. Мені боляче, — шипіла Ґадра без жодного відтінку емоції. — Це сталося з моєї провини. Нещасні шукали кращого місця для життя — а я, їхня правителька, не могла дати нічого, крім втечі до чужого світу. Один за одним вони йшли на той бік, втомлені очікуванням, неспроможні більше скніти тут. Я вважала, що це тимчасово, що діти їхні повернуться, коли ми все виправимо... Але тут уже нічого не виправити.
— Ґадро, ми...
— Годі!
Тон її крижаного голосу не змінився, а чорні леза волосся перетворилися на гіллясті роги.