— Збори вже почалися, пане, — мовив один. — Ким будете?
— Ярема Яровий, — прогарчав шляхтич. — Брат Якова Ярового. Дорогу!
Один із гвардійців, зачувши його ім'я, кудись чкурнув.
— Не можемо, пане Яровий, — відповів інший поштиво.
— Стороннім вхід лише за дозвільними...
— Чи ви не розчули мого імені?
— Пане Яровий, ваше ім'я, рівнояк і ваша зовнішність, чудово всім знайомі, але ми на посту, і керуємось статутом. Ви як військовий маєте зрозуміти...
Гвардієць повернувся з офіцером, який наказав опустити рушниці.
— Не гайте часу, — пробасив Малюк. — Або пропустіть доброю волею, або я зайду з боєм. Так чи інакше я потраплю всередину, і ви знаєте, що не здатні мене спинити.
— Ми пропустимо вас, пане Яровий, під мою особисту відповідальність, — кивнув офіцер. — Але зброю мусите віддати.
— Крім пірнача.
— Авжеж, ясновельможний пане. Крім пірнача.
Ярема зайшов до великої купольної зали, повної галасу і спертого повітря. Місце, звідки почалося омріяне сходження старшого брата до гетьманської булави. Офіцер, безсумнівно, послав вісника до Якова, тож його прибуття — питання часу.
За трибуною виступав якийсь молодик: певно, мріє повторити шлях Якова Ярового. Його голос тонув у кількох десятках розмов, що точилися довкола. Характерник сунув до трибуни найближчим проходом, розводячи делегатів руками, наче водорості. Ті невдоволено дивилися на нього, впізнавали, розступалися, і стривожений гомін швидко полетів над трибунами.
Як той візник, думав Ярема. Нахабні, зарозумілі, самовпевненні. Проситимуть вибачення, лише коли їм всипати гарячих... Проситимуть нещиро, бо навіть тоді вважатимуть це негідним свого статусу приниженням.
Сіроманець піднявся до трибуни. Оратор замовк і звільнив місце. Зала мигцем стихла, і сотні очей звернулися до нього.
— Десять років тому я потрапив у полон до одного заможного покидька, — почав Ярема. — Можливо, дехто з вас досі пам'ятає його прізвище — Борцеховський.
Дехто досі пам'ятав.
— Цей магнат полюбляв розвагу — полювання на характерників. Мав цілий загін мисливців, які гасали за оберненим вовком, поки не заганяли в яму, де й розстрілювали. Усі працівники маєтку Борцеховського знали, що відбувається в лісі поруч. Але мовчали. їм платили, і вони мали тепле місце. Що їм до життів якихось вовкулак?
Ярема поправив очну пов'язку.
— Я був юним і не знав, що зло — це не лише про ворога, який чинить лихо. Це також про ближнього, який мовчки спостерігає за кривдою, а потім іде у власних справах. Він не заступиться і не підніме голосу проти. Так зробили працівники Борцеховського, — Яровий вказав рукою на залу. — Так учинили ви. Закарпатці і слобожани, поліщуки і наддніпрянці, тавридці і галичани — ви, обранці людей, ви всі змовчали. Без клятих характерників стане легше, вирішили ви. Сіроманці забагато собі дозволяють, зловтішалися ви. Нарешті їх поставлять на місце! Підписали цидулку, а потім перелякано споглядали, як у цій самій залі вбивають осавул... А потім приходили на місце вбивства знову і знову — ніби нічого не трапилося.
Він вихопив пірнач і вказав на ряди, де трапилася трагедія.
— Але ця кров і досі там!
Пірнач безжально вперіщив по трибуні.
— Ви мовчали! Мовчали, коли Буду вирізали до ноги. Мовчали, коли шалені хорти котилися країною, коли вбивали характерників і їхні родини. Ви мовчали, — шляхтич стиснув кулак. — Я вбив багатьох людей — але ваші руки по лікті у крові.
Поповзли несміливі перешіптування.
— Ви мовчали, тому стуліться і зараз!
Ярема знов ударив по трибуні, і шепотіння збрило.
— Жалюгідні боягузи! Ви покинули власну столицю напризволяще. Ви здали її! Так само, як здали Сірий Орден, що боронив ваші вельможні дупи. Поки ви відсиджувалися в тилу і думали, куди тікати далі, ми вбили ворога, що звався Безсмертним!
Від третього удару трибуна заскреготіла, наблизившись до межі свого існування.
— Я відчуваю ваш страх. Він смердить, наче величезна купа лайна! Ви дивитесь на цю трибуну і уявляєте, як мій пірнач проломлює ваші голови. Труситесь від думки про помсту Ордену. Згадуєте долю Кривденка! Не переживайте, сучі діти. Все буде добре. Ви вийдете сухими з води. Ваш злочин забудуть. Сірий Орден зникне, як ви того й бажали.
Характерник упивався страхом і нерозумінням на їхніх обличчях.
— До слова: мій старший брат не мав до замаху жодного стосунку. Темуджина вбили останні лицарі Сірого Ордену самотужки. А що гетьман? — Ярема розсміявся. — У дитинстві Яків крав мої іграшки, і з віком нічого не змінилося. Красти чужі лаври — це професійна навичка досвідчених політиків.