— І що ти зараз бачиш оком Потойбіччя?
— Позаду тебе стоїть шишига.
Ох, як вона воліла направду бачити Потойбіччя цієї миті!
Ліна розвела багаття і вкрила заціпеніле тіло покинутим одягом. Щохвилини перевіряла серцебиття, прислухалася до подиху між стиснутих губ. Заледве стримувалася, аби не надавати йому ляпасів.
От брехун! Як він посмів надурити її? Чому не зізнався, що насправді йде помирати?
— Знову побоявся сказати вголос, — Ліна тупнула ногою. — Знову!
Вона годинами кружляла довкола вогнища, не в змозі сидіти на місці. Відчайдушно сподівалася, що жодного листа нема. Що його слова не були незграбним прощанням. Що мине трохи часу — і Северин, як минулого разу, притьмом сяде, проведе рукою по серцю, почухає холодну спину. Вона допоможе йому підвестися, висварить, поведе до хати, заварить гарячого...
«Будь щаслива разом із Максимом».
— Якого дідька ти взагалі вирішив, що я хочу бути разом із ним? — гаркнула відьма.
Полум'я на мить піднялося, спалахнуло яскравіше.
— У що ти встрягнув цього разу?
У схололому тілі заледве чулося серцебиття, а груди майже не здіймалися.
— Повертайся, характернику. Не змушуй мене рятувати твою брехливу сраку!
До очей підступили сльози, і вона дратівливо мотнула головою. Годі плакати через цього чоловіка!
Раптом Северина вигнуло дугою — так стрімко, аж порожній рукав сорочки злетів просто у багаття.
— Северине! Що з тобою?
Він упирався тім'ям і п'ятами в землю, а його тіло випнулося вгору, наче місток. М'язи напнулися без жодного звуку, обличчя зберігало спокійну незворушність. У цій незручній позі характерник завмер...
Ліна споглядала таке вперше: під час минулих обрядів він завжди лежав нерухомо. Цього разу все відбувалося інакше.
— Не смій помирати!
Новий порух, такий само непередбачуваний і незграбний.
Руки, складені на грудях, розмітало по боках, наче в розп'ятого, і ліва потрапила до вогнища. Ліна спробувала висмикнути байдужу руку з вогнища, але характерник важив, ніби гранітна брила — хоч як вона старалася, не могла зрушити. Його рука вкривалася огидним опіком, але Северинове обличчя навіть не пересмикнуло.
— Отямся! Ти чуєш мене?
Знала його з дитинства. Закохалася. Обрала для першої ночі...
— Северине!
Зненацька тіло сіроманця піднесло над землею. На губах проступила піна; шкіра почервоніла, наче у звареного рака, потекла рясним потом. Волосся на очах вицвітало і сивіло, обличчя набрякало синцями та зморшками.
Ліна забула всі закляття, не здатна відірвати очей від жаского видовища.
— Будь ласка... Ні... Будь ласка!
Крізь червону шкіру пробилося чорне хутро. Обличчя витягнулося на хижу морду, вишкірилося жовтими іклами, настовбурчилося гострими вухами, кінцівки змінилися вовчими лапами.
Без жодного звуку тіло крутнулося, ніби на незримому рожні, і вмить стало людським. Крутнулося вдруге: знову вовк. Крутнулося втретє — і завмерло. Хутро стікало оплавленим воском...
Під клаптями замість людської шкіри відкривалася червона луска.
— Що це?!
Ніби лялька, обпалена з глини. Без волосся, без нігтів, без очей... Вона закричала від жаху.
Понівечене тіло гепнулося на землю. Почувся тихий тріскіт — розбігалися незліченні тріщини. Відколювалися пальці, щоки провалювалися в рота, груди опадали вглибину себе...
— Ні, ні, ні!
Повільно, ніби під водою, відьма простягнула руку до того, що було Северином. Ледь торкнулася — під пучкою пальця була не схолола людська плоть, а купка гарячого багряного піску.
— Тату! — закричали пронизливо.
Оля бігла просто до вогнища.
— Тату!
Вона не має побачити його таким!
Ліна в розпачі підхопилася, і від цього поруху розбита скульптура розпалася безформною купою пилу — настільки леткого, що він не залишався навіть на снігу.
— Тату!
Відьма махнула руками, і на допомогу прилетів вітер. Хвацько вдарив по щоках, підхопив багряний пил, зібрав, поніс до лісу і розвіяв над деревами. Від Северина лишився одяг, заглибина в снігу і ніж, чиє лезо непомітно розтануло.
— Тату-у-у!
Ліна дивилася на пальці, вкриті багряними крихтами, намагалася вгамувати дрижаки і думала тільки про дві речі.
Перша: її руки трусяться, чого не було багато років.
Друга: Оля заговорила.
— Тату...
Дівчинка підбігла — босоніж по снігу, вся в домашньому, розпашіла від бігу. Розгублено поглянула на багаття і батькові речі. Озирнулася раз, другий. Помітила сльози на щоках відьми...
Впала в її обійми і гірко заплакала.
Срібна плівка згинається, вкривається безліччю дрібних деталей, під невидними дотиками перетворюється на єдину складну форму...