— Від Таємної Варти і православної церкви дивиться дуже цинічно, — зауважила Ліна.
— Як і від мого брата, — від обурення Ярема мало не вдавився димом. — Спочатку за його наказом убивають нашого діда, осавулу куреня військових, а потім він щедро оплачує статую на вшанування куреня військових... Шмат безсовісного лайна!
— Ви з ним не помирилися, — припустила відьма.
— Цього ніколи не станеться, — шляхтич втратив благодушний настрій. — Деякі злочини не можна вибачати! Бздури про всепрощення залиште іншим.
Ліна не відповіла, згадавши про власну матір і старшу сестру.
— До слова про всепрощення: патріарх Симеон урочисто зняв з Ордену анафему, — Ярема відмахнувся від набридливого ґедзя.
— Себто «так званий» патріарх Симеон.
— Я вже позабув, що тобі все відомо, — Ярема кивнув. — Так, від старого патріарха лишилася тільки зовнішність. Те, що сидить у камені, дотримало обіцянки... На чому я зупинився?
— На статуях вовків.
— Так! Таблички добряче спаскудили їхній вигляд. Семеро вовків утворюють таку собі варту довкруж дуба, а замикає коло статуя Мамая від вдячної київської громади, — Яровий випустив кубло диму на ґедзя, і той нарешті полетів геть. — Пристойний ансамбль, я очікував гіршого.
— І що було далі?
— Сиджу, нікого не чіпаю, довкола натовп зібрався, а до мене безперервно підбивають клинці з обох рад. І нащо? Посміхаються запопадливо, белькочуть, мало в ноги не падають. Всіляко вдають, ніби це не я трибуну півтора року тому розвалив.
Ліна розсміялася.
— Читала про цей випадок у газеті.
— Шкандаль вийшов знатний... Дивовижно, що за ту витівку я уникнув покарання.
— Яків постарався?
— Мабуть, — відмахнувся Ярема. — Збагнув, мабуть, що зайва увага до моєї персони завжди битиме по його авторитету, і без того клишоногому, тому дозволив мені зникнути.
— Ваша зустріч, певно, була прохолодною.
— Ми навіть не привіталися. Я лише слухав виступ пана гетьмана, — Яровий відкашлявся, продовжив писклявим голосом: — «Країна завжди пам'ятатиме самовіддану і безстрашну жертовність істинних героїв... Характерники стали незнищенним корінням, з якого виростуть дерева нових поколінь... Вистоять під будь-якими буревіями, проростуть новими гілками, що випнуться в небо, проштрикнуть хмари, піднесуться до самих зірок...» Ось таке лайно ніс упродовж пів години.
Шляхтич смачно сплюнув у пилюку.
— Вуха сохли від того нудотного пафосу. Хотілося встати і заволати: це ж ти, виродку, нас знищив, а тепер скорботу вдаєш!
— Хіба почесним гостям не надають слова?
— Розтрощену трибуну газетярі смакували місяць, — реготнув Ярема. — Тому слова не давали — я мав благословляти дійство мовчазним сидінням, що символізувало композиційну гармонію з рештою скульптур.
— А що ти сказав би?
— Сказав би, що мертві герої зручні. Від них легко відкупитися: постав пам'ятник, вшануй квітами — готово! Мертвий герой мовчить і не дратує. Це живі вічно ставлять запитання, повстають проти кривд, лаються, п'ють, сруть... Вони занадто живі, аби бути героями. Лише в посмерті з них можна зліпити святих, — Ярема гірко всміхнувся. — Мертвий герой — це красива легенда, яку згадують раз на рік.
— Але в промові твого брата є зерня правди, — зауважила Ліна обережно. — На казках про Сірий Орден зростатиме багато дітлахів.
— Нехай ліпше зростають на правді, — перебив Яровий.
— Знаєш, у ніч срібної клямри Северина я була поруч...
— Знаю.
— Спитала його: навіщо ти це зробив? Він відповів — бо хтось мусить.
— Йому було п'ятнадцять, Ліно. Як інакше він міг відповісти? — відсік Ярема. — Ми теж зростали на казках про характерників, але жодна казка не попереджала, що насправді чигатиме на вовчій стежці.
Ліна мала іншу думку, та вирішила не сперечатися. Ярема мовчав, пахкаючи люлькою. Пауза ніяково затягувалася, тож відьма обережно спробувала розворушити розмову:
— Тож слова тобі не дали...
— Я вирішив не псувати моменту, — підхопив Ярема, і крига скресла. — Наступним виступав Матусевич, він склав думу «Про останніх сіроманців» — на мою думку, його найсильніша робота... «Славу труїли, дуби корчували, брехнею і брудом людей напували». З мене поганий співець, той шедевр варто почути наживо. Ридали всі присутні! Крім очільниці Таємної Варти.
— Не знала, що Варту очолила жінка.
— Її кличуть Майя... Колишня коханка Юхима Кривденка, — Ярема задумливо провів долонею по щоці. — Якби в ніч його вбивства ми були менш обережними, то нині мене шукали б усі головорізи гетьманату за суму значно більшу, ніж винагорода за Циклопа.