— Розпач закоханої жінки може обернутися страшною силою, — зазначила Ліна.
Знала по собі.
— І смертельно небезпечною, — погодився шляхтич. — Яків двічі ставив на цю посаду своїх людей, але один загадково сконав, а другий просто відмовився...
— Небезпечна жінка, — мовила відьма з повагою.
— Яків це зметикував, і вирішив із нею дружити. Думаю, вони порозумілися на ґрунті ненависті до характерників. Коли Буханевич представляв нову книгу, «Літопис Сірого Ордену: правда про витоки, звитягу і загибель вовчих лицарів», Майя просто встала і пішла. Думаю, Яків волів би вчинити так само, але мав дотримуватися протоколів.
— Буханевич? — перепитала Ліна. — Постій-но! Книга про характерників від того самого Буханевича?
— Того самого! Твердив, що написав опус маґнум, де немає жодного слова брехні. Підійшов до мене, привселюдно вибачився і подарував примірник, — Ярема порився в дорожній сумі, дістав на світ чималенький том: — Тримай. Я її однаково не читатиму. Принаймні найближчі роки.
Відьма зважила на руках велику книгу з чорною палітуркою. Провела пальцями по тисненню, погортала сторінки, що пахли фарбою, підвела на Ярового тьмяний погляд.
— Тут...
— Так, — кивнув Ярема. — Переважно це — історія життя Чорнововка. Якщо там і справді немає жодного слова брехні, буде гарний подарунок Олі... Років за десять.
— Я обов'язково прочитаю, — сказала відьма. — Дякую.
— На тому я з церемонії втік, — завершив шляхтич. — А на зворотному шляху завітав до дуба Гната...
— Того, що посеред древнього селища?
— Того самого. Русичі проторили дорогу, поставили на в'їзді халупу, збирають у всіх приїжджих мито. Навіть із мене платню вимагали, уявляєш? Я їх від лісовика звільнив, і така вдячність!
— Принаймні вони не полювали на тебе зі сріблом.
— Маєш рацію, — реготнув Ярема. — Селища не впізнати! Набудували гостинних домів, вільних кімнат нема — витріщаки їдуть з усієї країни. На позір здається, що їх більше за мешканців. Сновигають усюди, немов у музеї під відкритим небом... Загалом колишні відлюдники швидко збагнули, як працює заробіток у сучасному світі, і гарно з того користаються.
— Чула, що їх заледве не знищила чума.
— Бо вони оминули всі хвороби, що ними людство перехворіло від часів Володимира, — кивнув Ярема. — Десь половину селища викосило, це правда. Молодий волхв, який не встиг передати свої знання далі, теж загинув.
— Трагічна історія...
— Він прагнув відкритися світу — і заплатив за це життям, — Яровий дістав носовичка, протер спітнілу голову. — Дуб Гната там у пошані, до нього приходять просити чоловічу силу.
— Древні боги незадоволені новим вискочкою?
— Думаю, що натовпи людей з натільними хрестиками лякають їх значно більше.
Шляхтич помовчав.
— Потім до дуба Катрі заїхав. Розчистив трохи стежку, бо заросла...
— Ми з Олею рушимо туди наприкінці літа, — відгукнулася Ліна рівним тоном. — Думаю, що вона готова відвідати могилу батьків.
Ярема зміряв відьму задумливим поглядом.
— Ти — напрочуд сильна жінка, Ліно. Я безмежно поважаю тебе.
— Доля має жорстоке почуття гумору, — відповіла Ліна. — Я тепер не уявляю життя без Олі. Максим її любить, як рідну.
— Певен, що малій добре з вами.
— Мої небоги постійно з нею граються, — Ліна всміхнулася. — Але ти начувайся! Вона стала такою балакущою, аж часом хочеться тікати від її нескінченних розпитувань.
— Я готовий, — Ярема показово поправив очну перев'язь і випнув груди. — Діти — це прекрасно!
— Можу посперечатися, — відказала Ліна. — Але Оля... Вона різниться від інших дітей. Наче та скринька з секретом! Інколи мені здається, ніби вона володіє силою. Не такою, що отримують за угоду — а іншою, вродженою. Поки не збагну, якою саме... Все міркую: чи могло їй передатися від батьків?
— Навряд, — похитав головою шляхтич. — Діти характерників не успадковували набутих угодою здібностей. Не було жодного такого випадку.
— Може, після її народження щось трапилося?
— Після її народження вічно щось траплялося, — кілька секунд Ярема пригадував. — Саме тоді почалося полювання... Я того не пам'ятаю, бо лежав, стікаючи кров'ю, але чув оповідки інших. Це трапилося під час першої сутички з хортами. Катря приїхала з малою на руках, битва була програна... Савка врятував нас криком. Хорти падали з кровотечами з очей і вух, але нікого з нас не зачепило... Вирішили, що через криваву угоду.
— Оля не мала Ґаадового захисту, проте з нею нічого не трапилося?