— Чесно кажучи, ми про це не задумувалися, — зізнався Яровий. — А потім і зовсім позабули.
— Не зважай, — відьма махнула рукою. — То все пустопорожні міркування жіночки, яка потроху втрачає відьомську силу, від чого нудьгує і дратується. Інколи з цим важко змиритися...
— Сильвія казала, що її угода теж втрачає силу, — відгукнувся Ярема. — Здібності щомісяця слабнуть. Думала, ніби то з нею щось трапилося.
— Ні! Це всюди так, — повідомила Ліна. — Брама світів зачиняється. Потойбіччя, що дарувало нам сили, плине геть, тому всі угоди слабшають. Нелюди зникли, духи не відповідають на виклики... Невдовзі не лишиться жодних чаклунів і перевертнів — лише знахарі і шарлатани.
— А босоркані стануть простими людьми?
— Саме так, — Ліна поглянула на порожнє подвір'я. — Хай що там зробив Северин, але він спромігся змінити світ.
Цього разу тиша вже не була ніяковою. Порушило її повернення невгамовного ґедзя.
— От падлюка, — прошипіла Ліна.
Ярема засакав рукав.
— Досі звикаю жити без огляду на місячне ярмо, — він указав на глибокий шрам від ліктя до зап'ястя, зшитий глибокими широкими стібками. — Тричі мало не загинув, а ліва рука дивом досі слухається.
— Ти пробував не лізти смерті в зуби?
— До цього я теж звикаю, — розсміявся шляхтич. — На повню сниться біг із вовками. Думаю, якщо зустріну їх раптом, вони мене оминуть стороною.
Ярема сховав шрам під рукавом.
— Сильвія каже, що на повню спати поруч зі мною неможливо.
— Максим теж неспокійно спить у ці ночі, — погодилася Ліна. — Ти зараз повертаєшся до Сильвії?
— Так. Оце зустріну хлопців під Чернівцями, як домовлено, і звідти рушаємо на війноньку.
— А пані Ярова?
— Був у неї, — відповів Ярема неохоче. — Мамуньо бавиться з онуками. Таки вибачила Якова... А на мені, здається, поставила хрест.
— Це добре чи погано?
— Не беруся судити, — він махнув рукою. — Давай не будемо про мою родину.
— Тоді розкажи, як справи у Князівства. Знаю лише, що повстанці відбили північ...
— А південь міцно окупований османами. Відступати ті не збираються, особливо після того, як поляки і кримці повиганяли їх звідусіль, — Ярема вибив люльку. — Тож цей відгризений шматок боронитимуть до останнього. Імперія не може дозволити собі програш.
— Але Сильвія не здається.
— Її родич зрадив батьківщину і став каймакамом. Наказав стратити полоненого дядька Влада. Тож тепер це не лише війна за рідну землю, а й особиста помста. Сильвія не відступиться, а я... Радо їй допомагатиму, — він усміхнувся. — Війна — це залежність. Я не вмію нічого іншого.
— Коли що, Максим охоче візьме тебе підмайстром, — підморгнула Ліна.
— Красно дякую, — Ярема зареготав і дістав інший кисет. Під несподіваним ударом долоні нахабний ґедзь сконав.
— Ось так, — задоволено сказала відьма. — Ти забагато палиш, пане Яровий.
— Це вже не тютюн, а коноплі — то геть різні речі.
— Дим однаково паскудний.
Ярема з насолодою вдихнув аромат курива.
— Цієї звички позбутися важче, ніж анафеми, — він взявся набивати люльку. — До слова, малу не думала хрестити?
— А ти в куми набиваєшся? — хмикнула відьма.
— Вона й без того моя похресниця.
— Ну то нехай росте і сама обирає собі віру.
— Пощастило тобі, що я порочний галичанин, — шляхтич потрусив указівним пальцем. — При людях такого ніколи не кажи, бо за вила схопляться... О, мало не забув!
Він знову поліз до суми, дістав старий дагеротип і поклав його на «Літопис».
— Теж для Олі. Наша стара світлина... Всього кілька днів після прийому.
Ліна взяла дагеротип.
— Стільки часу минуло, — мовив Ярема. — Дві війни. Втрачене око. Безліч шрамів. Орден, якого не існує. Друзі, яких не повернути.
— Ти, — її голос злегка затремтів. — Ти певен?
— Нехай у малої буде зображення тата. Мені дагеротипу не шкода, бо всі живуть тут, — Яровий гупнув себе кулаком по грудях. — Вони стали легендами! Той, хто спинив навалу Орди. Той, хто вбив найстарішого ворога Сірого Ордену. Той, хто звільнив селище від лісовика. Той, хто знищив прокляття сіроманців. А я... Я лише споглядав, як вони гинуть — один за одним...
Яремів погляд затуманився, люлька випала з руки, просипалася сухим зіллям.
— Досі не збагну: чому загинули вони, а не я? Чому пощастило саме мені?
Він повільно похитав головою.
— Навряд коли зрозумію. Навряд коли змирюся, — він поглянув на усміхнені обличчя юнаків на світлині. — Вони теж хотіли жити... А натомість стали легендами.
Ліна обережно погладила його по шрамованій руці, і сказала: