Выбрать главу

— Я покличу Олю.

... Дівчинка завмерла на межі лісу, де тінь дерев розсіювала спеку. Поміж стовбурів мерехтів отвір, схожий на кругле віконце з оплавленими краєчками, яке ніби вирізали з тканини світобудови гарячим ножем. Оля сиділа на землі, як на підвіконні, і пильно вглядалася в картину іншого світу, що буяв на відстані простягнутої руки.

Вона звала ці отвори «шпаринками». Шпаринки з'являлися за її бажанням і неабияк допомагали у грі в хованки. Щоправда, кожна прочинена шпаринка відбирала багато сил, після чого хотілося їсти і спати. Дівчинка відчувала, що ніхто більше не вміє такого робити, і тримала своє вміння в секреті — не розповідала навіть Ліні.

Оля не боялася. Вона побувала в іншому світі безліч разів: і вдень, і вночі, і під сонцем, і в дощ — там завжди панував мир і спокій. Всюди росли дерева і трави, зовсім не такі, як удома, але теж свіжі й пахучі. Часом Оля заходила до шпаринки і гуляла, часом, як сьогодні, лише позирала всередину.

Нині там вечоріло. Далеке світило збиралося до сну, і ніч заливала землю чорнилом сутінків. Над високими деревами промайнуло кілька чи то птахів, чи то крилатих створінь. Оля примружила оченята, напружено розглядаючи бузкові парості потойбічного лісу, аж помітила рух у кущах.

— Гей, ти! — гукнула дівчинка. — Я тебе помітила!

Кущі завмерли.

— Агов! Я тебе не ображу! — Оля помахала долонями. — Виходь!

— Не вийду, — блимнула пара жовтих очисьок. — Ти хто така?

— Я — Оля, — вона охайно поправила стрічку у волоссі. — Не бійся мене.

— Щезник! І я не боюся, — прогорлали у відповідь.

— Можеш мені допомогти? — спитала Оля.

— Ти маєш дивний вигляд, — жовті очі уважно вивчили її. — Ти — людина?

— Так.

— Колись я зустрічав людину! Але вона була зовсім інша.

— Я шукаю свого тата, — повідомила Оля. — Ти не бачив його?

— А який у нього вигляд?

— Як у мого тата! Високий чоловік.

— Тут нема людських чоловіків. Ні високих, ні коротких, — проголосили впевнено з кущів. — Тут живемо ми. Тільки ми!

— Але ти сказав, що зустрічав людину!

— То трапилося дуже давно, і дуже далеко звідси... То трапилося, коли тут було сумно й темно, — кущі зашурхотіли. — Флояру маю. Хочеш, заграю?

Зненацька від хати донісся голос Ліни:

— Олю! Додому!

Дівчинка розчаровано зітхнула. І так завжди! Краще не затримуватися, бо Ліна сердиться на спізнення. Вона хороша, але сувора.

— Мене кличуть додому.

— Шкода, — очиська блимнули. — Ти прийдеш знову?

— Завтра. Пошукай мого тата, добре?

— А що ти мені за це даси?

Але дівчинка вже підвелася, струсила з ніг травинки і помахала рукою.

— Бувай!

Не встиг щезник відповісти, як вона дзвінко ляснула в долоні. Хащі іншого світу потемнішали, розмилися, зникли; шви химерного розламу безгучно зійшлися разом... І за мить уже нічого не нагадувало про дивне марево.

— Олю! До нас гість приїхав!

Гість! Вона любила гостей. Цікаво, хто завітав сьогодні? Оля повернула було до хати, але раптом спинилася: шиєю пробігли сироти. Дівчинка сторожко озирнулася.

Зазвичай вона безпомильно відчувала чужі погляди, але за спиною бовваніли самі лише знайомі дерева. Вітерець тихо бавився листям, від шпаринки не лишилося ані сліду. Мабуть, здалося...

— Олю! Де тебе носить, дитино?

Дівчинка склала долоні ковшиком навколо рота, вдихнула побільше повітря, загукала щодуху:

— Я йду-у-у!

І побігла додому.

Післяслово автора

«Кожен може написати тритомний роман.

Для цього треба тільки зовсім не знати життя й літератури».

Оскар Вайлд

Фінал трилогії — гарна нагода озирнутися і підбити підсумки.

Усе почалося влітку 2017 року зі знайомства з літературною агенцією «Акріс», що складалася з Марка Оплачка і Любові Кривуци. Ми зустрілися на Книжковому Арсеналі, домовилися щодо співпраці, я запропонував ідею... Відмова. «Нудними можуть бути лише відомі автори, бо їх і так куплять». Друга ідея. Відмова. «Подібне вже писали, давай щось оригінальніше». Літагенти можуть бути такими жорстокими!

Місяць по тому я гуляв Андріївським узвозом, слухав альбом «Істина» гурту Noktumal Mortum, аж тут помітив молодого бандуриста в національному вбранні, який грав на фоні автівок. Сяйнуло: «А що, якби інститут кобзарства дожив до наших днів? У якому світі це могло б трапитися? Кобзарі — козаки — характерники... Чому з такими могутніми поплічниками, як характерники, Хмельницький узагалі програв? А що, якби його держава встояла?». Ідея про братство перевертнів, які боронять вцілілий Український гетьманат, сподобалася, і я почав рукопис під робочою назвою «Вовчі браття».