Щодо жанру роздумів не було: колись «Володар Перснів» відкрив мені світ фентезі і закохав у нього. Ба більше, шедевр пана Толкіна прямо вплинув на моє життя — я захопився цим твором настільки, що вступив до лав толкіністів, відкрив для себе LARP (live action role-playing games) і знайшов у цьому русі чимало друзів. Щоправда, ігри я закинув, але репліка костюму польського шляхтича і тупа сталева шабля досі покояться в нетрях моєї шафи.
Я одразу задумав трилогію. Це доволі зухвало, але 2013 року я спромігся завершити пухкенький роман і видати його власним коштом, тож мав дещо наївну віру у власні сили. Хотілося створити захопливу та похмуру пригоду не без гумору, переосмислити козацькі легенди в каноні такого собі класичного фентезі, випхати характерника за усталені рамки запорожця-супермена з нескінченними талантами і такими само нескінченними шароварами, позирнути на нього іншим поглядом, ба навіть деконструювати цей відомий мало не кожному українцеві образ. Чи вийшло цей задум утілити? Вирішувати вам.
«Вовчі браття» писалися до середини 2018 року, а вже 2019-го «Аркан вовків» (я створив окремий документ із довгим переліком можливих назв, і вважаю, що обрав найвдалішу) у компанії інших першодруків молодого видавництва «Дім Химер» приїхав на Книжковий Арсенал. Я намагався створити якомога завершений твір на той випадок, якщо книга провалиться, і видавництво відмовиться друкувати продовження. Проте «Аркан вовків» продавався гарно, тож до кінця 2019 року я не тільки провів презентаційний тур Україною, а й завершив рукопис другої книги. У березні 2020-го мали вийти «Тенета війни», а також додрук «Аркану»... Але натомість вийшла пандемія, додрук скасувався, запланований презентаційний тур полетів у небуття, а випуск «Тенет» затримався на кілька місяців, неабияк підточивши мою нервову систему. Тому справа лишалася за третьою книгою, про що доброзичливі читачі регулярно нагадували мені в коментарях соцмереж, за що я їм безмежно вдячний.
Постійний письменницький виклик: написати нову книгу краще за попередні. Певен, що багато авторів глидаються сумнівами, чи підкориться цей чимраз вищий бар'єр. Емоційні гойдалки переслідували мене впродовж «Тенет», а ще більше — під час написання «Пісні», на яку пішло цілих два роки. Різноманітні життєві обставини гальмували роботу над і без того непростим текстом. Довелося навіть піти у відпустку, аби його дописати, тож з останньою крапкою я відчув, ніби звільнився від величезного вантажу, наче божевільний галівник, що самотньо пер човника вгору Дніпром і таки допер. Книжка опиниться у великому світі, кожен читач трактуватиме її, як схоче (і геть незалежно від авторських сенсів), — ось вона, письменницька свобода! Вона триває рівнесенько до початку роботи над новим рукописом.
Читацькі відгуки одноголосно віднесли «Літопис» до козацького фентезі, і це логічно, адже книги засновані на козацьких легендах, але я вкотре хочу наголосити, що характерники Сірого Ордену — НЕ козаки, хоч і беруть від них своє походження. Прямими козацькими спадкоємцями вважається військо Січове. Переконаний, що цей абзац лишиться проігнорованим, а мої герої і надалі всюди іменуватимуться козаками.
Ще одна важлива ремарка: я не вірю в існування характерників. Ба більше, я наполегливо закликаю не віддавати гроші самопроголошеним учителям, які обіцяють наповнити кожного охочого характерницькою наукою козацьких предків по вінця всього лише за п гривень. Якщо вас, як і мене перед початком роботи над трилогією, цікавить, звідки в нашому фольклорі взялися такі непересічні персонажі, раджу до прочитання роботу «Культ вовка у військових традиціях Давньої України» Антона Бондаренка або принаймні розділ «Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі» із книги Юрія Фігурного «Історичні витоки українського лицарства».
Повернімося до жанру. Невтомно підкреслюю, що «Літопис» — саме фентезі, а не альтернативна історія, адже тут забагато анахронізмів, які я завжди демонструю на прикладі обкладинки «Аркану». Тризуб! Якщо вважати, що гетьманська держава почалася від Богдана Хмельницького, то своїм гербом вона, найімовірніше, мала б лицара з самопалом, адже тризубом ми завдячуємо історичним розвідкам пана Грушевського, які датуються початком двадцятого сторіччя. Український гетьманат, що існує дві сотні років, також є анахронізмом: у середині XIX століття гарно знайома нам концепція національних держав пише народжувалася («Весна націй»), а доти Європою правили імперії. Та навіть саме словосполучення «Український гетьманат» у реальності, де Російська імперія не повстала і, відповідно, не почала привласнення нашої історії, напевно, поступилося б місцем «Руському гетьманату»... Як бачите, зауважень чимало до самої лише обкладинки.