— Всі інші визнали поразку. Ґорана, Ґарог, Ґумара, Ґорс... Усе Коло відмовилося. Настала твоя черга, пустельнику. Ви, великі чародії і розумники, тисячами років годували мене брехливими медовими обіцянками.
— Дозволь мені закінчити, Ґадро. Поглянь!
Він указав на дуб, єдине живе дерево, що завмерло на видноколі біля руїн, немов утомлений блукач посеред пустелі.
— Придивися до цього дива! Перед тобою — наш шанс. Справжній шанс на відродження. Я...
— Де я маю вгледіти диво? У дереві? — перебила Ґадра. — Чи ти знущаєшся з мене, Ґааде? Що нам із того нещасного дерева? Воно змусить світило прокинутися і рушити небосхилом? Воно зцілить землю, оживить воду, відродить вітер? Чи воно поверне час у минуле?
Ґаад спохмурнів.
— Мені байдуже до твоїх вигадок. Ти двічі зазнав невдачі, хоча перед кожною розпатякував про шанси на відродження. Я не мала слухати тебе... Я не мала слухати жодного з вас, солодкоголосих брехунів! Ви нічого не зцілили, — темрява потекла з її очниць. — Ми могли перейти на інший бік одразу після трагедії. Тоді, на світанку епох, коли вони бігали в шкурах і молилися димові, ми могли стати їхніми богами назавжди! Але я дозволила відмовити себе. Повірила у можливість порятунку.
— Ця можливість досі існує.
— Неприпустима наївність з мого боку, — Ґадра проігнорувала його зауваження. — А тим часом ті жадібні невігласи приходили сюди, один за одним... І ми напували їх силою.
— Та забирали їхню силу навзаєм.
— І що з неї? Вона напувала нас, а цей світ однаково розсиплеться на пил. Тим часом вони навчилися літати і вбивати на відстані без жодних чарів! Жоден із вашого Кола не міг цього передбачити.
Її волосся перетворилося на кубло змій, що кидалися навсібіч, ніби намагалися вкусити невидимих ворогів.
— Я більше не маю права зволікати, Ґааде. Поки розділені люди погрузли у нескінченних чварах, ми візьмемо той світ. Допоки ми ще сильні. Допоки можемо перемогти. Допоки наші піддані не вимерли остаточно, — змії тремтіли і перепліталися. — Ми здобудемо нову домівку.
— Я згоден, Ґадро. Але хіба ти не казала, що наш рід вироджується? Ти не припускала, що все відбувається через те, що ми занадто чужі у тому світі? І сама його природа змінює нас...
— Там. Буде. Краще, — відрубала Ґадра. — Не намагайся посіяти у мені смуту, Ґааде, я більше не слухаю тебе.
Вона повільно прокрутила головою навколо тулуба, як сова.
— Цьому світові давно варто померти, — вирекла Ґадра.
— Ми просто не сміли поглянути правді у вічі.
— Якби ти дозволила мені закінчити, — вперше за цю бесіду Ґаад видав нотку роздратування.
— Я багато чого тобі дозволяла. Занадто багато. Саме з твоєї вини один із тих хробаків вільно стрибав сюди, поневолюючи моїх підданих в обох світах, — її голова роздулася вдвічі. — Кривава печатка! Вони навчилися від нас: ритуали, замовляння, чари...
— Справедливий обмін.
— Ти подарував йому право входу! Навіщо?
— Маленька примха.
— Невже він також потрібен для завершення твого великого задуму? Може, у тому хробакові ховається шанс на майбутнє відродження? — тепер Ґадрина голова химерно пульсувала розмірами у такт її люті. — Ні! Не думай просити за нього. Хробак відбуває заслужене покарання.
— Чи можу я запропонувати...
— Торг не пасує тобі, Ґааде. Де твоя гідність? — вона підпливла до нього впритул. Змії затремтіли біля його скронь.
— Я готую вторгнення. Ти маєш час до його початку. Якщо ти встигнеш... Якщо я засвідчу відродження — істинне, велике, непідробне відродження! — лише тоді замислюся над зміною плану.
Він кивнув — і цього було досить, аби Ґадра відсунулася.
— Та ми обоє знаємо, що ти не встигнеш, Ґааде, — її голова нарешті перестала змінювати розмір. — Ніякого відродження не станеться. З-поміж усіх інших ти завжди був найпоміркованішим, найрозсудливішим... Тому знайди, врешті, сили визнати поразку і відступити. Ніхто тебе не засудить. Ти потрібен мені на чолі війська!
— Добре, — Ґаад уперто відвів погляд. — Але спочатку я закінчу те, що почав.
Її волосся обернулося чорним димом.
— Як бажаєш. Однаково те жалюгідне дерево згине.
Химерні обриси розтеклися, обернулися клубком темряви, що злетів у мертве небо і розчинився у безхмар'ї.
Ґаад провів її поглядом, після чого дозволив собі пробурмотіти кілька нерозбірливих слів. Схилився над підлогою зали, обережно провів по камінню пальцями. По сірому колу між тріщин розбігалися скляні артерії візерунку, що збиралися у грандіозну складну фігуру, яка перетворила квітучий світ на занурену в агонію тінь.