— Ой на горі та й женці жнуть, — співали вояки так, що шибки дзвеніли. — А попід горою, яром-долиною козаки йдуть!
За солдатами бігли зграйки дітлахів, підспівуючи дзвінкими голосами, а місцеві (переважно жінки, від молодиць до старих баб) хрестили їх услід.
Прохолодне березневе повітря смерділо димом від трьох міських заводів, які цілодобово гуркотіли над замовленнями для фронту. Жовто-сині прапори різних розмірів, відтінків, фактур майоріли над будинками, прикрашали веранди й огорожі, висіли у вікнах і на стовпах. Афішні тумби і паркани, що рясніли колись різноманітними оголошеннями та непристойними малюнками, вкрилися лускою агітаційних плакатів: гнівний козак ударом шаблі розтинає зелену двоголову курку, яка стискає в кривих лапах скривавленого ятагана та піштоля з цівкою диму. DO BOYU ZA UKRAЇNU! — проголошував підпис під картиною.
Всюдисущі плакати захопили все місто і дісталися навіть сумнозвісних Єзуїтських Мурів. Збудовані два століття тому, Мури були головними оборонними спорудами Вінниці, але давно занепали, і після багаторічного запеклого жонглювання цидулками й кошторисами сумнівна честь заволодіти купою руїн відійшла до Таємної Варти. Розвалені контрфорси та ветхі бойові вежі продовжували занепад у новій власності, аж допоки у Варті не зметикували, кому їх можна впихнути — і на початку тисяча вісімсот п'ятдесят третього року Єзуїтські Мури стали надбанням хортів Святого Юрія.
Божі воїни сяк-так відновили тутешній костел, облаштували власну церкву, відремонтували конвікти, де розквартирувалися. Підтоплені підвали перетворилися на тюрми, про які швидко розлетівся неприємний поголос, і навіть щирі віряни намагалися обходити Єзуїтські Мури дальньою дорогою. Ніхто не хотів потрапити на допит до хортів Святого Юрія — навіть тепер, коли їхні ряди змаліли, ба майже зникли.
У темряві, посіченій вогниками довгих церковних свічок, Отто Шварц перечитував Біблію. З дитячих літ він утаємничувався в її мудрість, і читання інших книжок вважав дарма згаяним часом. За відданість Біблія винагороджувала: при кожному прочитанні являлися нові, раніше непомічені сенси. Отто щоглибше пірнав у споконвічні таїни Книги книг, напувався вином сакральних істин, відчував Його долоню на плечі... Древні заповіти дарували силу навіть у найскрутніші часи — а для хортів Святого Юрія теперішні дні, беззаперечно, були сутужними. Київський штаб, незрівнянно кращий за вінницькі підвали, довелося покинути після повідомлень про невпинне просування Орди. Відступ запам'ятався Отто панічними криками, вічною штовханиною та небезпечною тиснявою на дорогах до столичних брам. Ніхто не бажав пропускати вперед божих воїнів!
Це неймовірно дратувало Отто. Перебіг чужинських битв мало цікавив австрійця — він вважав війни світською метушнею, які неможливо порівняти з місією очищення. А ті армійські забавки, за винятком священних хрестових походів, завжди були, є і будуть, допоки живе засліплене пристрастями многогрішне людство.
Шварц мерзлякувато повів плечима. У кабінеті панував сирий холод, із меблів тут стояли лише стіл і стілець — Отто вважав аскетичність однією з найголовніших чеснот мисливця за нечистю та й узагалі будь-якого християнина. Його вернуло від пишних прикрас, якими набивали свої покої тутешні священники, і він ніколи не приховував огиди до такої жадібності.
Компанію Отто складала пара породистих українських вівчарок на прізвиська Фобос і Деймос. Цуциків подарував голова Таємної Варти Юхим Кривденко після виборів гетьмана — то було на початку великого полювання. Отто мав слабкість до породистих собак, а Кривденко про це дізнався.
— Попри милий вигляд, тварюки мають злісний характер і слухаються лише господаря, — попередив Юхим. — Якщо не здужаєте належно виховати — стріляйте їх сміло, не ображуся.