— Матсе, послухай-но мене, окей?
— Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.
Її пересмикнуло від огиди — отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.
— Ти маєш кредитну картку?
Матс гордовито усміхнувся.
— У мене їх багато. Є «Америкен Експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-Голд», а ще маю…
— Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… — на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, — до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. — Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. — Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?
— О, ні, звісно, що ні, — здивувався він.
— Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?
— Так, Сюзанна Мія Дін.
Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків — їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, — та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, — до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана.[26]
— Ой, як кууульно, — промовила одна ледь не пошепки.
— Абсолютний ульот, — відгукнулася друга.
— А ви дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, — промовила Сюзанна.
Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.
— Ми конче мусимо йти? — спитала перша.
— Так! — наказала Сюзанна.
— Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, — промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.
— Забудьте, що ви мене бачили! — гукнула їм услід Сюзанна.
Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.
— Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.
— Що таке катай хутко? Я не розумію.
— Це означає — поспішай, — сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. — Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.
Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.
— Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?
— Так, — Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? — Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… — Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. — Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?
— Ага, к чортам його, того хлопця! — скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.
— А твої запори?
— Що?
— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?
— Отрасу після снітанку.
— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.
— Матурин.
— Правильно. А тепер катай.
— А мені не можна взяти собі sköldpadda?
— Ні, не можна. Іди собі.
Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.
— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.
— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.
Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.
Так принаймні здавалося Сюзанні.
— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?
Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.
— Розумію, — врешті сказала вона. — Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.
— А кому вона тоді належить? — це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?
І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.
— Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.
— І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.
Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».
Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.
— Він казав про готель. Там є телефон?
ТРИ
Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових
(крадених)
туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі СЮЗАННА-МІЯ лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.
— Чого ти дожидаєшся? — зарепетувала Мія. — Чому ми тут іще сидимо?
— Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, — відповіла Сюзанна.
А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».
ЧОТИРИ
У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення — окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, — але почувалася в ньому якось відчужено.
«Бо це ж майбутнє», — зринула думка.
Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…
26
Едвард Салліван (1901–1974) — популярний у 1950 — 1960-х pp. ведучий власного телешоу, в якому наживо виступали найцікавіші на той момент артисти, багатьом з котрих Салліван допоміг стати зірками.