— Не думаю, щоб він потребував безсмертя. Гадаю, єдине, що йому треба робити, — це писати правильну історію. Бо деякі історії якраз і живуть вічно.
В очах Роланда зблиснуло розуміння.
«Нарешті, — подумав Едді. — Нарешті він уторопав».
Але як же довго він сам не міг до цього дійти, а потім ще й таке проковтнути?
Господи, після всіх тих інших чудес, які він бачив, мусив би й зрозуміти, проте останній крок йому довго не вдавалось зробити. Навіть після того, як йому стало зрозуміло, що людина з плоті й крові, живий отець Каллаген, вистрибнула з роману «Салемз-Лот», він не міг ще зробити той рішучий крок. Зрушило його тільки тоді, коли він довідався, що Кооп-Сіті міститься в Бронксі, а не в Брукліні. Принаймні в цьому світі. Єдиному світі, що має важливе значення.
— А може, його нема вдома, — промовив Роланд, тоді як світ навкруг них застиг в очікуванні. — Може, чоловіка, котрий створив нас, немає вдома?
— Ти ж знаєш, що він там.
Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.
— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!
— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?
Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.
І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.
— Їдьмо, їдьмо.
Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.
ТРИ
За чверть милі дорога розгалужувалась. Едді вибрав ліву гілку, хоча на стрілці, що вказувала туди, було написано РАВДЕН, а не КІНГ. Здійнята ними курява висіла у дзеркальці заднього огляду. Спів солодко дурманив, пливучи крізь нього, мов спирт. Волосся так і стирчало в нього на голові, а м’язи тремтіли. Візьмися він зараз діставати зброю, подумав Едді, клятий револьвер, мабуть, випав би йому з руки. Та якби він його навіть утримав, прицілитися все одно не зміг би. Незрозуміло, як чоловік, котрого вони шукали, може жити так близько біля цього співу, спати і їсти, не кажучи вже про написання тих своїх історій. Та звісно ж, Кінг не просто жив побіля цього звуку, якщо здогадка Едді правильна, саме Кінг і був його джерелом.
Але якщо він має родину, як ведеться їм? І навіть, якщо й не має, то як щодо його сусідів?
Праворуч виринула під’їзна алея, а…
— Стоп, Едді.
Сказав ці слова Роланд, але абсолютно не схожим на свій голосом. Він різко зблід, що видно було навіть крізь його кальїнську засмагу.
Едді зупинився. Роланд незграбно смикав ручку на дверцятах зі свого боку, але не зміг їх відчинити, тож по пояс вистромився у вікно (Едді почув, як пряжка його ременя дряпонула хромовану смужку, що обрамляла вікно «форда») і виригав просто на оґґан. Коли Роланд знову гепнувся на сидіння, вигляд він мав виснажений і водночас схвильований. Очі, що зустріли погляд Едді, сяяли древньою синявою.
— Поїхали.
— Роланде, ти певен…
Роланд лише крутнув пальцями, дивлячись прямо вперед, крізь запилюжене лобове скло «форда».
— Їдьмо, їдьмо, заради отця твого.
Едді рушив.
ЧОТИРИ
Дім був того типу, що його торговці нерухомістю називають ранчо. Едді це не здивувало. Його здивувало інше — те, яким скромним був цей дім. Тоді він змусив себе пригадати, що не кожний, хто пише, багатий письменник, а стосовно молодих авторів цю істину треба ще й надвоє ділити. Випадковий мимодрук, вочевидь, зробив його другий роман раритетом у середовищі бібліоманіяків, проте Едді мав сумніви, щоб Кінг отримував із таких продажів авторські гонорари. Чи роялті, як вони це називають.
А проте на розворотному майданчику стояв новенький джип «черокі» з ловкеньким індіанським візерунком, намальованим на борту, з чого також можна було судити, що Стівен Кінг не голодує заради свого мистецтва. Перед будинком містився дитячий манеж з дерев’яними драбинками й розкиданими навкруги пластмасовими іграшками. У Едді від його вигляду тьохнуло серце. Калья навчила його чітко: діти ускладнюють проблеми. Судячи з іграшок, діти, що живуть тут, ще маленькі. І ось до них приїздять двоє дядьків, озброєних великокаліберними револьверами. Дядьків, котрі саме зараз не зовсім при добрім розумі.
Едді заглушив двигун «форда». Каркнула ворона. Гудів моторний човен — судячи зі звуку, більший за той, що вони чули раніше. Поза будинком яскраві промені сонця відбивалися від синьої води. І голоси співали: Ком, ком, кама-кама-комала.
Грюкнуло, це Роланд відкрив дверцята машини й виліз надвір, трохи похитнувшись: поранене стегно, сухий крутій. Виліз Едді, розминаючи занімілі, немов чужі, ноги.
— Таббі, це ти?
Голос долетів з-за правого рогу будинку. А тоді, поперед того голосу, поперед чоловіка, якому він належав, з’явилася тінь. Ніколи Едді ще не бачив тіні, котра б наповнювала його таким страхом і цікавістю. Він подумав, і то з абсолютною ясністю: «Звідти йде мій творець. Це він, атож, правду кажу».
А голоси співали.
Комала-ком-йокелемене, ось той, хто створив мене.
— Ти щось забула, любонько?
Тільки останнє слово прозвучало з отим східним протягом — люубонько, на такий манер його промовив би Джон Каллем. А тоді з’явився й сам господар будинку, особисто. Побачив їх і зупинився. Роланда він побачив і застиг. Разом з цим замовкли й співочі голоси, і гудіння човна на озері, схоже, теж припинилося. На якусь мить весь світ завис у повітрі. А тоді цей чоловік розвернувся й побіг. За мент до того Едді ще встиг помітити жахливий зблиск впізнавання на його обличчі.
Слідом за ним, немов кіт за пташкою, блискавично метнувся Роланд.
П'ЯТЬ
Але ж сей Кінг не пташкою був, а людиною. Літати він не вмів, а тікати не мав куди. Бокова галявина спускалася з положистого пагорба, вид якого псувала лише бетонна брила, де міг бути або колодязь, або якийсь каналізаційний люк. Поза галявиною лежав пляжик, завбільшки як поштова марка, де теж було розкидано іграшки. А далі — тільки озеро. Чоловік добіг до берега, стрибнув у воду, а потім повернувся, та так незграбно, що ледь не впав.
Роланд посеред гонитви застиг на пляжному піску. Вони зі Стівеном Кінгом втупились одне в одного поглядами. Едді стояв ярдів за десять позаду Роланда, дивлячись на них. Знову розпочався спів, а разом з ним і гудіння моторного човна. Можливо, вони й не припинялися, проте Едді вважав інакше.
Чоловік у воді затулив собі очі долонями, як то роблять діти.
— Вас тут нема, — промовив він.
— Я тут, сей, — відгукнувся Роланд, голос його звучав м’яко й разом з тим благоговійно. — Прибери руки з очей, Стівене з Бриджтона. Прибери їх і добре мене роздивися.
— Можливо, в мене щось з нервами, — промовив чоловік у воді, але повільно опустив руки. На очах в нього були окуляри в простій чорній оправі, з товстими скельцями. Одну їх дужку було полагоджено шматочком клейкої стрічки. Волосся він мав чи то чорне, чи темно-русяве. От борода, та точно була чорна, з окремими яскравими пасмами ранньої сивини. Одягнений він був у сині джинси й майку з написами: RAMONES, ROCKET ТО RUSSIA GABBA-GABBA-HEY.[91] Скидався він на товстуна середніх літ, хоча насправді товстим ще не був. Високий, з блідим обличчям попелястого відтінку, як у Роланда. Едді без особливого здивування відзначив собі, що Стівен Кінг вельми схожий на Роланда. Через різницю в віці ніхто не сприйняв би їх за близнюків, а от як батька й сина… Авжеж. Легко.
91
«The Ramones» (1974–1996) — рок-гурт із Нью-Йорка, який іноді називають «першою панк-групою»; «Ракета на Росію» (1977) — назва їхнього третього альбому, безглузда фраза «габба-габба-хей» із пісні «Йолоп» стала гаслом їхніх фанатів; між іншим, саме «Рамони» написали титульну пісню до фільму «Кладовище домашніх тваринок» (1988), знятого за однойменним романом Кінга.