Роланд тричі ляснув собі по горлу, тоді ще й головою струснув. Цього виявилося недостатньо. Це не допомогло. Едді зачудовано й злякано побачив, як стрілець вклякає на колінах серед яскравого іграшкового мотлоху, прикладаючи собі до лоба покривлену долоню.
— Хайл, творець історій, — промовив він. — Вітають тебе Роланд Дескейн з Ґілеаду, це я, та Едді Дін з Нью-Йорка. Чи ти відкриєшся нам, як ми відкриваємося тобі?
Кінг розреготався. Після таких сильних слів, промовлених Роландом, Едді вразив цей сміх.
— Я… чоловіче, цього бути не може. — А тоді до самого себе: — Чи може, може?
Роланд, стоячи так само навколішках, проваджував собі далі, ніби чоловік у воді щойно не сміявся і ні слова не проказав.
— Чи ти бачиш нас такими, якими ми є насправді, і те, що ми робимо?
— Ви, либонь, стрільці, якщо ви дійсно справжні. — Кінг уважно вдивлявся у Роланда крізь свої товсті скельця. — Стрільці, що шукають Темну вежу.
«Так воно й є, — подумав Едді, а голоси наростали і сонце зблискувало на синій воді. — Достоту так».
— Правду кажеш, сей. Ми потребуємо допомоги й підтримки, Стівене з Бриджтона. Можеш ти нам їх надати?
— Містере, я не знаю, хто ваш товариш, але щодо вас… чоловіче, то я вас створив. Ви не можете стояти там уже тому, що єдине місце, де ви насправді існуєте, розташовується тільки отут. — Він вдарив собі по лобі кулаком, немов пародіюючи Роланда. Тоді показав на будинок. Той його будинок, типу ранчо. — І ще там. Там ви теж існуєте, я гадаю. У шухляді стола, а може, в ящику в гаражі. Ви незакінчений текст. Я про вас не згадував уже цілих… цілих…
Голос його стишився. Ось він почав похитуватись, як робить той, хто прислухається до ледь чутної, чарівної музики, а потім коліна йому підігнулись. Він упав.
— Роланде! — заволав Едді, врешті кидаючись наперед. — Та в нього ж клятий серцевий напад! — У той же час розуміючи чи, либонь, тільки сподіваючись на краще. Бо спів аніскілечки не стишився. І обличчя серед дерев, і тіні залишалися так само ясними.
Стрілець нахилився і підхопив Кінга, котрий уже почав потроху очунювати, під пахви.
— Він лише знепритомнів. Та й хто б йому міг дорікнути? Допоможи мені віднести його до будинку.
ШІСТЬ
У хазяйській спальні в око впадали розкішний вид на озеро та огидний, пурпурового кольору килим на підлозі. Едді сидів на ліжку й бачив крізь двері ванної кімнати, як Кінг знімає з себе мокрі кросівки і верхній одяг, потім на мить зникає з прорізу дверей за викладеною кахлями стіною, щоб поміняти мокрі труси на сухі. Він не протестував, коли Едді пішов за ним до спальні. Щойно прийшовши до тями, — а непритомним він залишався не довше за тридцять секунд, — він проявив ледь не надприродний спокій.
Ось він вийшов з ванної і рушив до комода.
— Це чийсь жарт? — спитав він, риючись там у пошуках сухих джинсів і свіжої майки. Кінгове житло підказувало Едді, що тут водяться гроші — принаймні хоч якісь. Хтозна, про що міг промовляти його одяг. — Це те, що нафантазували Мак Маккатчен і Флойд Колдервуд?[92]
— Я не знаю таких людей, і це не жарт.
— Певно, що ні, бо це люди не реальні. — Кінг просунув ногу в холошу джинсів. Говорив він до Едді розсудливим тоном. — Маю на увазі, що це я їх вигадав!
Едді кивнув.
— Та я якось здогадався про це. Але він все одно реальний. Я разом з ним уже… — Скільки? Едді пригадати не міг. — …Досить довго, — закінчив він. — То ти вигадав його, а мене — ні?
— Ти вважаєш себе знехтуваним?
Едді розсміявся, але він і справді почувався так, ніби ним знехтували. Ну, хіба трішечки. Можливо, Кінг поки ще не дійшов до нього. Якщо так, то він не цілком у безпеці, хіба ні?
— Я не почуваюся так, ніби в мене щось з головою, — сказав Кінг. — Проте навряд чи хтось в собі таке помічає.
— У тебе все гаразд з головою, сей, але я добре розумію твої відчуття. Цей чоловік…
— Роланд. Роланд з… Ґілеаду?
— Правду кажеш.
— Я не пам’ятаю, чи в мене було щось про Ґілеад, — зауважив Кінг. — Треба б перечитати, якщо знайду той рукопис. Але звучить гарно. Як оте «Нема бальзаму в Ґілеаді».[93]
— Я щось не дуже розумію.
— Та все гаразд, я й сам себе до пуття не розумію. — Кінг узяв із комода сигарети «Полл-Молл» і закурив. — Розказуй далі.
— Він витяг мене крізь двері між його світом і цим. У мене теж було відчуття, ніби я з глузду з’їхав.
Едді було витягнуто не з цього світу — те саме, та трішечки не те, — а ще його тоді сильно кумарило, дуже хотілося героїну, але навіщо перевантажувати деталями й без того складну ситуацію. До того ж було одне питання, яке він бажав з’ясувати, перш ніж вони возз’єднаються з Роландом і почнеться справжня балачка.
— Скажи мені, будь ласка, сей Кінг, ти знаєш, де розташовується Кооп-Сіті?
Кінг перекладав монети й ключі з мокрих джинсів до сухих, праве око він заплющив від диму, що тягнувся вгору з затиснутої в кутику губ сигарети. Та тут він підвів голову й здивовано запитав у Едді:
— Це якась каверзна загадка?
— Ні.
— І ти в мене не вистрелиш з отого твого револьвера, якщо я відповім неправильно?
Едді злегка посміхнувся. Як на бога, Кінг виглядав не таким уже й неприємним дядьком. Тоді він нагадав собі, що бог убив його меншу сестричку, використавши як знаряддя п’яного водія, а також і його брата Генрі. Бог створив Енріко Балазара і спалив живцем Сюзен Дельгадо. Посмішка його зів’яла. Але він відповів:
— Ні в кого тут не стрілятимуть.
— У такому разі, я вважаю, що Кооп-Сіті розташовується в Брукліні. Звідки, судячи з твого акценту, ти й походиш. То як, виграв я ярмаркову гуску?
Едді здригнувся так, ніби його хтось вколов шпилькою.
— Що?
— Та це просто у моєї матері була така примовка. Коли ми з моїм братом Дейвом робили все, що було треба, і з першого разу так, як слід, вона зазвичай казала: «От тепер, хлопчики, ви виграли собі ярмаркову гуску». Жарт такий. То чи виграв я приз?
— Так, — відповів Едді. — Звісно.
Кінг кивнув, а тоді загасив сигарету.
— Ти гарний хлопець. А от твій приятель мене не дуже цікавить. Та й ніколи не цікавив. Гадаю, якоюсь мірою саме через це я й покинув писати ту історію.
Едді знов здригнувся, він навіть підвівся з ліжка, щоб уточнити.
— Зовсім покинув?
— Авжеж. Вона називалася «Темна вежа». Ця книга мала б стати моїм «Володарем перснів», моїм «Горменгастом»,[94] моїм хтозна-чим ще. Коли тобі двадцять два, амбіцій більше, ніж треба. Минуло небагато часу, як я второпав, що це завеликий подвиг для мого маленького мозку. Це занадто… ну, не знаю… екстравагантно. Гадаю, це доречне слово, не гірше за будь-яке інше. Крім того, — додав він сухо, — я загубив конспект.
— Що ти зробив?
— Звучить безглуздо, правда? Але письменництво — це незрідка і є безглуздя. Чи тобі відомо, що Ернест Гемінґвей якось загубив у потязі цілу збірку оповідань?
— Справді?
— Справді. Він не робив запасних копій, не зберігав копірок після друку. Тільки готовий варіант, і той пропав. Подібне трапилось і зі мною. Одна нічна п’янка, чи, може, я тоді був на мескаліні, я того вже не пам’ятаю, але я тоді написав детальний конспект епопеї в жанрі фентезі на п’ять, а то й десять тисяч сторінок. Гадаю, гарний вийшов конспект. За ним ця штука мала б гарну форму. І стиль. А потім я його загубив. Можливо, його здуло з заднього сидіння мого мотоцикла, коли я повертався з якогось задрипаного бару. Раніше зі мною нічого подібного не траплялося. Зазвичай я дбайливий, принаймні до своєї роботи.
— Угу, — тільки й спромігся Едді й мало не запитав: «Чи не траплялися тобі на очі якісь розчепурені хлопці, такі, що їздять у поцяцькованих машинах, у той час, коли ти його загубив? Щоб не уточнювати, такі ниці люди. Хтось з червоною міткою на лобі? Такою, трохи схожою на криваве коло. Коротше кажучи, чи не було якихось натяків на те, що хтось поцупив твій коспект? Хтось, чий інтерес полягав у тім, щоб „Темну вежу“ ніколи не було дописано?»
93
Початок фрази з біблійної книги Пророка Єремії 8:22: «Хіба ж нема бальзаму в Ґілеаді, хіба там лікаря немає? То чого ж дочка Мого народу не приходить до здоров’я?»
94
«Горменгаст» — незакінчена серія романів (написано три) англійського письменника-сюрреаліста Мервіна Піка (1911–1968).