— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?
— Ні. Не гаразд. Ти розумієш, хто ти такий?
Довга мовчанка.
— Ні, я тобі розказав усе, що міг. Перестань мене розпитувати.
— Я перестану, коли скажеш правду. Ти розумієш, хто…
— Так, добре. Я розумію, на що ти натякаєш. Тобі цього достатньо?
— Поки що ні. Скажи мені, хто…
— Я Ґан, або одержимий Ґаном, не знаю, що саме, та, либонь, тут нема різниці. — Кінг почав плакати. Сльози лилися жахаюче беззвучно. — Але це не Діс, я відвернувся від Діса, я відкидаю Діса, і цього мусило б бути достатньо, але ж ні, ка ніколи не догодиш, старому захланному ка, отак вона сказала, хіба ні? Сюзанна Дельгадо перед тим, як ти її вбив, чи я її вбив, чи Ґан її вбив. Сказала: «Захланне старе ка, як я його ненавиджу». Хто б її не вбив, але саме я змусив її це сказати, я, бо його ненавиджу, отак. Я чиню опір підбуренням ка і буду йому суперечити до самого того дня, коли ввійду на галявину наприкінці шляху.
Роланд, сидячи біля столу, зблід, почувши ім’я Сюзанни.
— А ка так і з’являється до мене, з’являється з мене, я його перекладаю, я змушений його перекладати, ка лізе в мене з пупка, немов стрічка. Я не ка, я не стрічка, воно просто проходить крізь мене, і я його ненавиджу, я ненавиджу все це! В курчатах було повно павуків, ви розумієте, повно павуків!
— Перестань рюмсати, — гримнув Роланд (що характерно, без жодної ознаки співчуття, на подив Едді), і Кінг затих.
Стрілець посидів, поміркував, потім підвів голову.
— Чому ти перестав писати далі історію після того, як я прийшов до Західного моря?
— Ти що, тупий? Тому що я не хочу бути Ґаном! Я відсторонився від Діса, отже, був здатен також відсторонитися й від Ґана. Я кохаю мою дружину. Я люблю моїх дітей. Мені подобається писати історії, але я не хочу писати вашу історію. Вона мене лякає повсякчас. Він шукає мене. Він Око Короля.
— Але відколи ти перестав, то вже ні, — промовив Роланд.
— Ага, відтоді вже ні, відтоді він більше не шукає мене, він мене не бачить.
— Попри все, ти мусиш продовжувати.
Обличчя Кінга скривилося, неначе від болю, а потім розгладилося до попереднього, сонного, стану.
Роланд підняв свою понівечену правицю.
— Розпочнеш з того, як я втратив пальці. Запам’ятав?
— Омари-почвари, — промовив Кінг. — Вони їх відкусили.
— А звідки ти це знаєш?
Кінг хитро усміхнувся і видав тихий звук: шшшшшшух.
— Вітром навіяло, — сказав він.
— Ґан зрушив світ і сам рушив далі, — відгукнувся Роланд. — Це ти хотів сказати?
— Атож, і світ завалився б у прірву Хаосу, якби не велика черепаха. Отак він опинився в неї на спині.
— Так нам повідано, і ми висловлюємо велику подяку тобі. Почни з омарів-почвар, як вони відкушують мої пальці.
— Да-да-джа, да-да шмальці, кляті омари відкусили тобі пальці, — наспівав Кінг і природно розсміявся.
— Так.
— Скількох неприємностей я міг би уникнути, якби ти, Роланде, син Стівена, загинув.
— Я це знаю. І Едді, й інші мої друзі також, — примарна посмішка торкнулася краєчків губ стрільця. — А тоді, після омарів-почвар…
— З’являється Едді, з’являється Едді, — перебив його Кінг, махнувши сонно правою рукою, ніби говорячи, що я сам добре все знаю і не варто Роланду витрачати на це час. — В’язень, Штовхач, Дама Тіней. Швець, мрець і хай йому грець, як каже мій син, — посміхнувся він. — Коли?
Захоплений зненацька Роланд моргнув.
— Коли? Коли? Коли? — Кінг підвів угору руку, і здивований Едді побачив, як тостер, вафельниця та напакована чистими тарілками сушарка здійнялися й попливли в сонячних променях.
— Ти питаєшся в мене, коли тобі розпочинати писати?
— Так. Так. Так!
З дрейфуючої сушарки вистромився ніж. Пролетів через всю кімнату і задрижав, встромившись у стіну, на її протилежному кінці. Та раптом всі речі знов опинилися на своїх місцях.
— Прислухайся до пісні Черепахи, до плачу Ведмедя, — сказав Роланд.
— Пісня Черепахи, плач Ведмедя. Матурин з романів Патрика О’Браяна. Шардик — з романів Річарда Адамса.
— Хай буде так. Якщо ти так кажеш.
— Сторожі Вежі.
— Так.
— Мого Променя.
Роланд подивився на нього прискіпливо.
— Ти певен цього?
— Так.
— Тоді хай буде так. Коли почуєш пісню Черепахи або плач Ведмедя, можеш знову починати писати.
— Коли я розплющую око у твій світ, мене бачить він, — пауза. — Воно.
— Я знаю. Ми намагатимося тебе захищати в такі моменти так само, як збираємось захищати троянду.
Кінг посміхнувся.
— Я люблю троянду.
— Ти її бачив? — спитав Едді.
— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.
— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…
— Роланде?
— Сей Кінг?
— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму. Але ти мусиш теж прислухатися. До її пісні.
— Чиєї?
— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.
Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.
— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.
— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.
— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?
— Так.
— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.
— У каналізаційних колодязях.
— У каналізаційних колодязях, хай так. На поверхні ти вважатимеш, що був задрімав. Чудово виспався, прокинувся свіжим. Забереш свого сина й поїдеш туди, куди збирався. Почуватимешся прекрасно. Життя твоє йтиме далі. Ти напишеш купу історій, але кожна з них тією чи іншою мірою буде про цю історію. Ти мене зрозумів?
— Ага, — промовив Кінг вельми схожим на Роландів похмурим голосом, яким той балакає, коли втомлений, — в Едді знову аж мурашки побігли по спині.
— Бо побачене не може бути небаченим. Як і знане не може бути незнаним. — Він помовчав. — Можливо, це не стосується смерті.
— Атож, можливо. Кожного разу, як почуєш пісню Черепахи — якщо ти так сприймаєш ці звуки, — ти знову братимешся до нашої історії. Єдиної справжньої історії, яку ти мусиш розповісти. А ми намагатимемося тебе захищати.
— Я боюсь.
— Знаю, але ми намагатимемося…
— Не в тім річ. Я боюсь, що не зможу закінчити, — він стишив голос. — Я боюсь, що Вежа завалиться і винен буду я.
— Це залежить від ка, не від тебе, — промовив Роланд. — І не від мене. Наразі я задоволений. А тепер…
Він кивнув Едді й підвівся.
— Зачекайте, — заперечив Кінг.
Роланд подивився на нього здивовано.
— Я маю право на поштове відправлення, принаймні одне.
«Говорить, ніби якийсь військовополонений», — здивувався мовчки Едді, а вголос запитав:
— Хто надав тобі такий привілей, Стіве?
Кінг наморщив лоба.
— Ґан? — запитав він. — Це був Ґан? — А тоді, немов сонце раптом освітило туманний ранок, чоло його розгладилося, він посміхнувся. — Та це ж я сам! — промовив він. — Я можу послати листа сам собі… певно, навіть невеличку бандероль… але тільки один раз. — Його усмішка розрослася до простосердого вищиру. — А це все… це немов така чарівна казка, правда ж?