— Авжеж, так і є, — погодився Едді, згадавши скляний палац, на який вони натрапили, той, що біля головної траси в Канзасі.
— Що б ти зробив? — запитав Роланд. — Кому б ти відправив пошту?
— Джейку, — вмент відповів Кінг.
— І що б ти йому повідав?
Голос Кінга став голосом Едді Діна. То не була імітація, то був саме його голос. Едді похолов, почувши свій голос.
— Дад-а-чум, дад-а-ча, — проримував Кінг. — Не переймайся, ти маєш ключа!
Вони зачекали, але більше не прозвучало нічого. Едді поглянув на Роланда, і цього разу настала його черга крутнути пальцями, показуючи, що час їхати. Роланд кивнув, і вони вирушили до дверей.
— Курва, це було так жахливо, аж гидотно, — промовив Едді.
Роланд не відповів.
Едді зупинив його доторком руки.
— Ось що мені подумалося ще, Роланде. Поки він під гіпнозом, може, тобі варто напоумити його, щоб кинув пити й палити. Особливо цигарки. Він же смалить, як той чорт. Ти звернув увагу? В цьому домі, куди, в сраку, не глянь, всюди попільниці.
Роланд виглядав розвеселеним.
— Едді, якщо людина не починає палити, поки в неї цілком сформуються легені, тютюн подовжує життя, а не скорочує його. Саме через це у Ґілеаді курили всі, окрім найбідніших, та навіть і вони, швидше за все, курили якусь свою полову. Тютюн оберігає від хвороботворних випарів, це по-перше. А по-друге, захищає від багатьох небезпечних комах. Це кожен знає.
— Генеральний хірург Сполучених Штатів зрадів би, дізнавшись те, що відомо кожному в Ґілеаді, — сухо відповів Едді. — А як тоді щодо бухла? Припустімо, якогось п’яного вечора він перекинеться на своєму джипі або на трасі його занесе на зустрічну й комусь прямо в лоб?
Роланд розважував недовго, а потім похитав головою.
— Я шпортався в його розумі — по суті, у самому ка — стільки, скільки мені було потрібно. Стільки, на скільки я наважився. Ми тепер змушені будемо наглядати роками в будь-якому… Чому це ти крутиш головою, заперечуєш мені? Це ж з нього сукається наша історія!
— Може, й так, але ми не спроможні наглядати за ним двадцять два роки, хіба що знехтуємо Сюзанною, а я ніколи на це не погоджусь. Тільки-но ми перестрибнемо вперед у 1999 рік, вороття не буде. У цей світ нам вороття не буде.
Роланд якийсь час мовчав, лише дивився на чоловіка, що стояв, спершись задом на кухонний стіл, і спав із розплющеними очима, чуб упав йому на лоба. Через сім-вісім хвилин Кінг прокинеться без жодної згадки про Роланда й Едді… Безумовно, якщо вони вже на той момент зникнуть звідси. Едді не вірив усерйоз, ніби стрілець покине Сюзі напризволяще, але ж він дозволив Джейкові впасти, хіба ні? Дозволив хлопцю колись, давно, впасти в безодню.
— Отже, доведеться йому давати собі раду самотужки, — промовив Роланд, і Едді полегшено зітхнув. — Сей Кінг.
— Що, Роланде?
— Пам’ятай: щойно почуєш пісню Черепахи, ти мусиш відкласти всі свої справи й оповідати цю історію.
— Я так і робитиму. Принаймні намагатимуся.
— Добре.
А тоді письменник промовив:
— Куля мусить бути прибрана з дошки й розбита.
Роланд спохмурнів.
— Котра куля? Чорна Тринадцятка?
— Якщо воно прокинеться, воно може стати найнебезпечнішим у всесвіті. І саме зараз воно прокидається. Десь в іншому місці. Десь в іншому «де» й «коли».
— Дякую тобі за твоє пророцтво, сей Кінг.
— Дад-а-шим, да-я лежу, кулю геть в подвійну Вежу.
На це Роланд відреагував, безтямно похитавши головою.
Едді приклав кулак собі до лоба і злегка вклонився.
— Хайл, словострільцю.
Кінг вимушено посміхнувся, як чомусь недолугому, але не промовив нічого.
— Довгих днів і приємних ночей, — сказав йому Роланд. — Тобі більше не треба думати про тих курчат.
На бородатому обличчі Кінга відбився вираз якоїсь аж щемливої надії.
— Ти правду кажеш?
— Правду кажу. І хай би нам зустрітися знову на шляху раніше, ніж всі ми зустрінемося колись на його кінцевій галявині.
Стрілець розвернувся на підборах і пішов із будинку письменника.
Едді кинув останній погляд на високого, трохи сутулуватого чоловіка, що стояв перед ним, притулившись своїм худим задом до кухонного столу. Едді подумав: «Коли я побачу тебе, Стіве, наступного разу, якщо такий раз настане, борода в тебе буде мало не вся сива й обличчя в зморшках, а я все ще залишатимуся юним. Як у тебе справи з тиском, сей? Нормально, щоб прожити ще двадцять два роки? Сподіваюся, що так. А як там твоя стукалка в грудях? А раку у твоїй родині нема, а якщо є, то чи глибоко він занурений?»
Звісно, не на часі було жодне з цих запитань. Та й будь-які інші теж були не на часі. Дуже скоро письменник почне пробуджуватись і продовжить власне життя. Едді, зачинивши за собою двері, пішов услід за своїм діном у світле надвечір’я. У ньому народилася думка: якщо ка послало його замість міста Нью-Йорка сюди, воно врешті-решт добре знало, що робить.
ДВАНАДЦЯТЬ
Опинившись біля водійських дверцят машини Джона Каллема, Едді подивився поверх її даху на стрільця.
— Ти помітив ту тінь навкруг нього? Оте чорне марево?
— Так, тодана. Дякувати твоєму батькові, вона ще слабенька.
— Що таке тодана? Звучить, як тодеш.
Роланд кивнув.
— Це інша форма того самого слова. Означає «торба смерті». Кінга помічено.
— Господи!.. — вигукнув Едді.
— Вона ще слабенька, я ж тобі кажу.
— Але ж вже є.
Роланд відчинив дверцята.
— Ми нічого з цим зробити не можемо. Ка саме відмічає час кожного чоловіка і жінки. Поїхали, Едді.
Але тепер, коли вони вже готові були їхати геть, Едді аж ніяк цього не хотілося.
Заважало якесь відчуття, ніби щось вони не завершили з сеєм Кінгом. І ще йому ненависна була сама думка про ту чорну ауру.
— А як щодо Черепахової алеї і нахожих? Я маю на увазі, якщо попитати його…
— Ми самі її знайдемо.
— Ти певен? Бо, я гадаю, нам туди треба їхати.
— Я теж так думаю. Рушаймо. Попереду в нас купа роботи.
ТРИНАДЦЯТЬ
Тільки-но задні вогні старенького «форда» зникли за поворотом під’їзної алеї, як Стівен Кінг розплющив очі. Першим чином поглянув на годинник. Майже чотири. Він мусив би виїхати по Джо ще десять хвилин тому, але цей короткий сон пішов йому на користь. Почувався він пречудово. Свіжим. Очищеним у якийсь дивний спосіб. Він подумав: «Якби кожен післяполуденний сон міг таке творити, спання вдень стало б державним законом».
Може, й так, але Бетті Джонс вельми занепокоїться, якщо о пів на п’яту не побачить, як його «черокі» в’їжджає до її двору. Кінг узявся за телефон, щоб подзвонити їй, але чомусь не зміг відірвати погляду від блокнота на полиці. Його сторінки зверху прикрашав напис ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ. Скромний даруночок від однієї з її сестер.
Знов той відсутній вираз з’явився на його обличчі. Кінг розкрив блокнот і вхопив ручку, що лежала поряд. Нахилився і написав:
Якийсь час він уважно дивився на написане, а потім додав:
Знов зробив паузу, а тоді завершив:
Він дивився на щойно написане зі щирим замилуванням. Ледь не з почуттям закоханості. Боже праведний, як же йому було хороше! Ці фрази не мали ніякого сенсу, але писання їх подарувало йому таке шалене задоволення, ледь не екстаз.
Кінг вирвав аркуш із блокнота.
Зіжмакав його в кульку.
Кинув до рота.
На мить той застряг у нього в горлі, а тоді — гульк! — він його проковтнув. Діло зроблено! Він схопив
(ад-а-ча)
з полички ключа від джипа (дерев’яна поличка сама була зроблена у формі ключа) і поспішив надвір. Забере Джо, повернеться з ним сюди, спакує речі, а повечеряють вони у Мікі Кі в Південному Перисі. Уточнення — у Мікі Ді. Йому здавалося, він самотужки зжер би зараз парочку королівських гамбургерів. І смаженої картоплі обов’язково. Чорт! Але ж як гарно він почувається.