— Ні, — перебив Гарріген. — Жінка, котра говорила до мене, — вона говорила всередині моєї голови, і ясно, як дзвіночок, слава Ісусові, сказала, що ви мусите спершу зайти до готелю.
— Якого готелю? — спитав Каллаген.
Гарріген махнув рукою вздовж Сорок шостої вулиці в бік «Плаза-Парк-Хаятту».
— Отого, що неподалік… вона звідти сюди й була підійшла.
— Дякуємо тобі, — сказав Каллаген. — А вона не казала, чому ми мусимо туди піти?
— Ні, — промовив безтурботно Гарріген. — Гадаю, якраз у той момент інша почула її і змусила замовкнути. А тоді вона зупинила таксі і поїхала геть!
— Якщо рушати, то… — почав Джейк.
Гарріген кивнув, але разом з тим підняв напоумливо палець.
— Беззаперечно, але пам’ятайте, що Божі бомби впадуть. Не зважайте на зливи благословення — це для занудливих методистів та засмальцьованих єпископіанців! Падатимуть справжні бомби! І ще, хлопці…
Вони обернулися до нього.
— Я бачу, що ви, друзі, такі ж Божі створіння, як я сам, бо я чую запах вашого поту, хвалити Ісуса. Але як щодо тієї леді? Щодо тих леді, бо, по правді, я таки певен, що їх було двоє? Як щодо них?
— Жінка, яку ти бачив, вона з нами, — відповів Каллаген після недовгого вагання. — 3 нею все гаразд.
— У мене сумніви, — сказав Гарріген. — Бо в Книзі сказано: славте Бога і славте Його Святе Слово… стережися чужинки, бо мед із уст її капає і ноги її ведуть до смерті, кроки її простують до пекла. Відсторони твою дорогу геть від неї і не наближайсь до дверей її дому. — Проголошуючи ці слова, він тримав вузлувату руку піднятою в благословляючому жесті. Тоді опустив її і знизав плечима. — Там не зовсім так, тепер у мене вже не та пам’ять на Святе Письмо, як було замолоду, коли я проповідував Біблію на Півдні разом із моїм батьком, але, гадаю, ви вловили суть.
— Книга Приповідок, — промовив Каллаген.
Гарріген кивнув.
— Розділ п’ятий, слава Боогові.
Він відвернувся і втупився поглядом у будівлю, що здіймалася у нічне небо поза ним. Джейк зробив крок, щоб іти геть, але Каллаген зупинив його доторком руки, хоча, коли хлопець запитально підняв брови, Каллаген лише похитав головою. Він сам не розумів навіщо. Єдине, чого він був певен, це те, що з Гаррігеном у них ще не все відбулося.
— Це місто насичене гріхом і хворе на беззаконня, — нарешті промовив проповідник. — Істинний Содом і непідробна Гоморра, готова ціль для Божої бомби, яка беззаперечно прилетить з неба, скажемо алілуя, скажемо солодкий Ісусе і промовимо амінь. Але саме це місце — воно гарне. Добре місце. А ви, хлопці, це відчуваєте?
— Так, — відповів Джейк.
— Ви це чуєте?
— Так, — відповіли в один голос Джейк і Каллаген.
— Амінь! Я боявся, воно припиниться, коли зруйнували маленьку крамницю делікатесів, що простояла тут багато-багато років. Але ж ні. Ці янгольські голоси…
— Так говорить Ґан уздовж Променя, — промовив Джейк.
Каллаген озирнувся до нього й побачив, що хлопець схилив набік голову, на його обличчі застиг вираз безжурної причарованості. Джейк проказав:
— Так говорить Ґан, і говорить голосом кан кала, який дехто називає янгольським. Ґан відкидає кан той; з веселим серцем безвинного він відкидає Багряного Короля і саму Дискордію.
Каллаген витріщився на нього переляканими очима, але Гарріген діловито кивав, ніби все це колись уже чув. А може, й справді чув.
— Після крамнички делікатесів тут було пустище, а потім побудували оце. «Другу Хаммаршольд-Плазу». І я подумав: «Ну от, тепер кінець і доведеться мені звідси переїжджати, бо хватка в Сатани міцна і його копита залишають глибокі відбитки в землі, і не ростиме там ані квітка, ані якийсь злак». Скажете сі-ла?
Він здійняв руки вгору, свої покручені старечі руки, тремтливі, з ознаками наближення хвороби Паркінсона, підняв обличчя до неба з тим одвічним виразом піднесення й покірливості.
— А вона так і співає, — сказав він і опустив руки.
— Сіла, — промурмотів Каллаген. — Правду ти кажеш, дякуємо тобі.
— Це квітка, — сказав Гарріген. — Одного разу я пішов туди подивитися. У холі, скажіть же хтось алілуя, я кажу там, у холі, між вуличними дверми й ліфтами, тими, що возять на верхні поверхи, де бозна-скільки доларів крутиться, є крихітний садочок, він освітлюється сонцем крізь високі вікна, той садочок оточено оксамитовими шнурами, і табличка є там ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМІНЬ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД.
— Справді? — радісна усмішка освітила лице Джейка. — Саме так, як ти розказуєш, сей Гарріген?
— Хлопче, щоб мені вмерти, якщо я брешу, Боог-Бомба! А посеред усіх там квітів росте одна-єдина дика троянда, та така гарна, що я, як її побачив, заридав, як оті, що ридали біля вод Вавилонських, великої ріки, що тече повз Сіон. І люди, що заходили й виходили звідти, з їхніми кейсами, набитими прибутками Сатани, багацько з них плакали теж. Плакали і йшли собі далі у своїх клятих бізнесових справах, ніби вони так нічого й не розуміють.
— Вони розуміють, — м’яко сказав Джейк. — Знаєте, що я думаю, містере Гарріген? Я думаю, що троянда стала їхньою сердечною таїною і, якщо будь-хто загрожуватиме їй, більшість із тих людей, щоб її захистити, будуть битися. Може, й на смерть. — Він поглянув на Каллагена. — Отче, нам треба йти.
— Так.
— Непогана ідея, — погодився Гарріген. — Бо, якщо очі мене не обманюють, сюди суне офіцер Бензик і краще б вам уже десь зникнути, перш він добереться. Я радий, синку, що твій кудлатий приятель залишився неушкодженим.
— Дякую, містере Гарріген.
— Славімо Бога, а з нього ж така сама собака, як і з мене, еге ж?
— Так, сер, — широко усміхнувся Джейк.
— Стережіться тієї жінки, хлопці. Вона вклала свою думку мені до голови. Я називаю це відьмацтвом. І вона була вдвох.
— Атож, двійнята, або, як то кажуть, твім, — промовив Каллаген і (сам не усвідомлюючи, що збирається робити, поки того не зробив) широко перехрестив проповідника.
— Дякую тобі за благословення, хоч би й язичницьке воно було, — явно розчулився Ерл Гарріген. А тоді повернувся в той бік, звідки наближався патрульний Нью-Йоркського поліційного департаменту, і бадьоро вигукнув:
— Офіцере Бензик! Приємно вас бачити, а що то у вас, чи, бува, не джем на комірі, славімо Бога!
І поки офіцер Бензик роздивлявся свій формений комір, шукаючи на ньому сліди джему, Джейк із Каллагеном накивали п’ятами.
П'ЯТЬ
— Ого-го, — стиха видихнув Джейк, коли вони наблизилися до яскраво освітленого готельного ганку. З білого «лімузина», удвічі більшого за будь-який із бачених у житті Джейком (а він їх бачив чимало, якось батько навіть узяв його з собою на вручення «Еммі»[118]), вилазили регочучі чоловіки у смокінгах і жінки у вечірніх сукнях. Здавалося, вони йдуть безперервним потоком.
— Таки справді, — погодився Каллаген. — Нас із тобою принесло, як ото з чортових зубів та під мідні труби, еге ж?
— Нам тут узагалі не місце. Цю роботу мусили робити Роланд з Едді. Планувалося, що ми займемося пошуками Кельвіна Тауера.
— Очевидно, щось уважало інакше.
— Краще б те щось двічі помислило, — похмуро проказав Джейк. — Хлопець і священик з одним револьвером на двох? Курям на сміх. Хіба є в нас шанси, якщо в Діксі-Піґ сидить і чекає на свій вихідний день кодло вампірів і підлого люду?
Каллаген промовчав на це, хоча його лякала сама думка про перспективу рятування Сюзанни з Діксі-Піґ.
— Що то за казання ти проголошував про Ґана?
Джейк похитав головою.
— Сам не знаю, та й майже не пам’ятаю, що я там наказав. Гадаю, отче, це мені передалося через доторк. І знаєш звідки?
— Від Мії?
Хлопець кивнув. Юк дріботів позаду майже впритул, ледь не торкаючись своїм довгим писком Джейкових литок.
118
«Еммі» — заснована 1949 р. щорічна премія за творчі й технічні досягнення у виробництві телепрограм; телевізійний аналог кінопремії «Оскар».