Выбрать главу

Молодому чоловікові було на вигляд років двадцять, і хоча ніяким особливим красенем він не виглядав, з тим його блідим, рябуватим лицем, золотим колечком у ніздрі й сигаретою, що стирчала в кутку рота, чимось він вабив. Роздивившись, чий портрет на банкноті, яку вона йому показувала, він витріщив очі.

— Леді, за п’ятдесят баксів я зіграю вам всі пісні Ралфа Стенлі,[128] які тільки знаю… а знаю я їх чимало.

— Нам буде достатньо й одної тієї, — промовила Мія і кинула гроші. Банкнота пурхнула у кейс вуличного музики. Він споглядав її граційний політ, не зовсім у це вірячи. — Швидше. — сказала Мія. Сюзанна мовчала, але Мія відчувала, що вона слухає. — У мене обмаль часу. Грай.

Таким чином гітарист, що сидів на ящику перед кафе, почав грати пісню, котру Сюзанна вперше почула у «Голодному я»,[129] пісню, яку вона сама співала бозна на скількох фолк-тусівках, пісню, яку одного разу вона заспівала біля мотелю в Оксфорді, штат Міссісіпі. А наступного дня їх усіх запроторили до тамтешньої в’язниці. На той час ті три молоді хлопці, реєстратори на голосування, що місяць, як пропали безвісти, вже лежали в міссісіпському чорноземі десь неподалік Філадельфії[130] (їх потім знайшли у Лонгдейлі, ну ж бо, алілуя й істинний амінь). А горезвісний Білий Молот знову почав вимахуватися по білих задуп’ях Півдня, але вони все одно співали. Одетта Голмс — усі до неї звертались Дет у ті дні — почала саме цю пісню, а тоді до неї приєдналися інші, хлопці співали «чоловік», а дівчата «жінка». Й ось тепер, ув’язнена в Доґані, що став її Гутабом, Сюзанна слухала, як її знову співає цей юнак, народжений пізніше від тих страшних старих часів. Греблю, що відгороджувала її пам’ять, прорвало геть, і Мію, котра не була готова до злої сили тих спогадів, піднесло цією хвилею.

ЧОТИРИ

У Країні Пам’яті завжди один і той же час — Теперішній.

В Краї Колись цокотять годинники… але їхні стрілки ніколи не рухаються.

Там є Незнайдені Двері.

(О, загублені)

і пам’ять — це ключ, яким вони відкриваються.

П’ЯТЬ

Їхні імена Чейні, Гудмен, Швернер; вони ті, кого 19 червня 1964 року вразив Білий Молот.[131]

О Дискордія!

ШІСТЬ

Вони живуть у готелику «Блу Мун Мотор», у негритянській частині Оксфорда, штат Міссісіпі. Цей мотель належить Лестерові Бамбрі, чий брат Джон — пастор Першої афроамериканської методистської церкви Оксфорда, ну ж бо, алілуя й істинний амінь.

10 липня 1964 року, рівно місяць з того дня, як пропали Чейні, Гудмен і Швернер. Через три дні після їх зникнення десь на околицях Філадельфії у церкві Джона Бамбрі відбулися збори і місцеві негри-активісти пояснили тим трьом дюжинам (чи близько того) білих волонтерів з Півночі, що в світлі того, що трапилося, вони, звісно, вільні повернутися додому. І дехто з них поїхали додому, славімо Господа, але Одетта Голмс і ще вісімнадцять волонтерів залишилися. Так. Вони живуть у мотелі «Блакитний Місяць». Й іноді увечері вони збираються на задньому дворі, і Делберт Андерсон приносить свою гітару, і вони співають.

Вони співають «Мене буде звільнено»; вони співають «Джона Генрі», [132] давай, гати залізякою (великий Бооже, Бооже-Бомба); вони співають

«Відлітаючи з вітром»; вони співають

«Блюз марнування часу» Преподобного Гері Девіса, вони збиваються на сміх, співаючи його ризиковані вірші: долар є долар, а центи є центи, маю повну хату дітей і всі вони не мої; вони співають

«Більше я не марширую»; вони співають

в Країні Пам’яті, в Краї Колись, вони співають

в самому розпалі своєї юності, в силі своїх тіл, при здоровому глузді вони співають, заперечуючи Дискордію

заперечуючи кан той,

стверджуючи Ґана Творця, Ґана Винищувача зла,

вони не знають цих імен,

вони знають усі ці імена

серце співає те, що мусить

кров знає, що мусить знати кров

на Шляху Променя наші серця знають всі тайни

і так вони співають,

співають,

Одетта починає, а Делберт Андерсон грає на гітарі; вона співає:

«Я дівчина постійної печалі… бачила горя на своїм віку… прощавай вже… штат Кентуккі…»

СІМ

Отак і Мію затягло крізь Незнайдені Двері просто у Країну Пам’яті, перенесло просто до порослого бур’янами заднього двору «Блакитного Місяця», готелика Лестера Бамбрі, отак вона й почула….

(чує)

ВІСІМ

Мія чує, як співає пісню жінка, котра стане Сюзанною. Чує, як до неї, один по одному, приєднуються інші голоси, як врешті всі співають разом, хором, а зверху сяє на них місяць Міссісіпі, освітлює їхні лиця — деякі з них чорні, деякі білі — і холодні сталеві рейки, що біжать за готелем звідси на північ, що біжать на Лонгдейл, містечко, де 5 серпня 1964 року буде знайдено напіврозкладені тіла їхніх друзів: Джеймса Чейні (21), Ендрю Гудмена (21), Майкла Швернера (24), о Дискордія! А тобі, поціновувачу пітьми, хай дарує радість червоне око, що сяє там.

Вона чує, як вони співають.

Блукаю я по всій оцій Землі… Крізь бурю й вітер, крізь хуртовини і дощі… Я стрибну в потяг, що йде на Північ…

Ніщо не розплющує очі пам’яті краще за пісню, та це Одеттині спогади підносять і відносять десь далеко Мію, коли разом у срібнім сяйві місяця співають Дет і її ка-друзі. Мія бачить, як вони, зчепивши руки, йдуть звідси, співаючи

(о, в глибині серця… я вірю…) [133]

іншу пісню, ту, що розповідає ніби про них. А вздовж вулиці обличчя, вони дивляться на них і пашіють ненавистю. Стиснуті в кулаки мозолисті руки тих, що погрожують їм. Підібгані губи жінок, котрі харкають на них, і слина паплюжить їм щоки,

зачіски в них ганебні, сорочки дешеві, вони голоногі, без панчіх, черевики збиті, як у ланців. Стоять чоловіки в робочих комбінезонах (Ошкош-бі-Гош,[134] ну ж бо, алілуя). Тут же хлопці-підлітки у чистеньких білих пуловерах, коротко підстрижені під їжачка, і один з них кричить Одетті, чітко вимовляючи кожне слово: Ми Уб’ємо Кожного! Чортового! Нігера! Котрий Хоч Крок Зробить В Кампус Старої Міс!

І їх товариство міцнішає попри страх. Через страх. Відчуття, що вони роблять щось неймовірно важливе: щось на віки. Вони змінять Америку, а якщо ціна цьому — кров, що ж, вони заплатять цю ціну. Істинно кажу, ну ж бо, алілуя, хвалімо Бога, ну ж бо, де ваш гучний амінь.

А тоді приходить білий хлопець Даррил, спершу він не міг, він кульгав і не міг, а потім зміг, і потаємна інша сутність Одетти — вересклива, смішлива, гидка інша — не наважується оприявнитися. Даррил і Дет лежать разом до ранку, замилувано сплять до ранку під місяцем Міссісіпі. Слухають цвіркунів. Слухають пугачів. Слухають тихе, ніжне гудіння Землі, що обертається на своїх шарнірах, обертається й обертається, вкручуючись далі й далі у двадцяте століття. Вони молоді, кров у них біжить гаряча, і вони аніскілечки не сумніваються у своїй здатності змінити все.

— Прощай, щасти тобі, коханий…

Це її пісня серед бур’янів на задньому дворі мотелю «Блакитний Місяць», це її пісня під місяцем.

— Твого лиця ніколи я вже на побачу знову[135]

Це Одетта Голмс в апофеозі свого життя, і Мія теж там присутня! Вона все бачить, відчуває, вона в піднесеному захваті від цієї, хтось сказав би — дурної надії (ах, ну ж бо проголосімо алілуя, всі разом скажімо Боог-Бомба). Вона розуміє, як постійне відчуття страху робить із друзів коштовності; як воно робить солодким кожен кусень хліба; як воно розтягує час, що починає здаватися, ніби день повзе безкінечно, поки зануриться в оксамитову ніч, а вони ж знають, що Джеймс Чейні мертвий.

вернуться

128

Ралф Стенлі (1927) — зірка музики блуграс, співак і банджист, зокрема його спів можна почути у фільмі «О брате, де ти» (2000).

вернуться

129

«Голодний я» («Hungry І») — популярний у 1950 — 1960-х pp. нічний клуб у Сан-Франциско, де розпочинали свою кар’єру чимало зірок фолку, джазу і поп-музики.

вернуться

130

Філадельфія та Лонгдейл — невеликі міста в окрузі Нешоба, штат Міссісіпі.

вернуться

131

Волонтери руху за громадянські права, котрі займалися реєстрацією чорного населення Півдня на участь у виборах, — місцевий негр Джеймс Чейні та білі ньюйоркці Ендрю Гудмен і Майкл Швернер — були лінчовані й закопані в земляній дамбі; ця історія відображена у фільмі 1988 р. «Міссісіпі у вогні» (три «Оскари») з Віллемом Дефо в ролі слідчого ФБР.

вернуться

132

Народна балада «Джон Генрі» розповідає про молотобійця XIX ст., котрий «гатив залізякою», змагаючись із паровим молотом, і переміг; «Мене буде звільнено», «Відлітаючи з вітром» — пісні Боба Ділана; «Блюз марнування часу» сліпого гітариста Преподобного Гері Девіса (1896—1972) пересипано сексуальними натяками й закликами; «Більше я не марширую» — антивоєнна пісня Філа Окса (1940—1976).

вернуться

133

«В глибині серця я вірю» — фраза з пісні Джоан Баез «Ми переможемо».

вернуться

134

«Ошкош-бі-Гош» — назва заснованої 1895 р. у місті Ошкош, штат Вісконсин, компанії з виробництва робочого й дитячого одягу; назва міста Ошкош також слугує ідіомою для означення масового непросипного пияцтва.

вернуться

135

Одетта співає англійську народну баладу про розлуку моряка з коханою «Десять тисяч миль», уперше опубліковану 1710 року.