автор: Логен Меррил
Уже щонайменше років з десять у Білих Горах циркулюють оповідки про «нахожих», котрі нібито є чужинцями з космосу, мандрівниками крізь час або навіть «істотами з інших вимірів». У своїй вельми жвавій лекції, яку він читав минулого вечора в Північноконвейській публічній бібліотеці, місцевий соціолог Генрі К. Вердон, автор книги «Експертні групи і міфотворчість», використав феномен «нахожих» як ілюстрацію того, яким чином створюються і поширюються міфи. Лектор розказав, що, швидше за все, «нахожих» спершу вигадали підлітки у містах, які лежать уздовж кордону між штатами Мен та Нью-Гемпшир. Він також розмірковував про те, що свою роль у народженні цього нині поширеного міфу могли відіграти й випадкові зустрічі з тими людьми, котрі незаконно перетинають наш північний кордон із Канадою і потрапляють до штатів Нової Англії. «Гадаю, всі ми добре знаємо, — сказав професор Вердон, — що, як не існує Санта-Клауса чи зубної феї, так само насправді не існують і істоти, яких називають „нахожими“. Хоча ці казки»
(продовження на стор. 8)
Закінчення статті нема. Як нема й ніякого пояснення, чому Кінг міг додати її до свого щоденника.
19 ЧЕРВНЯ 1989 РОКУ
Щойно повернувся зі «святкування» річниці моєї участі в «Анонімних алкоголіках». Цілий рік абсолютно без пійла й наркотиків! Самому важко в це повірити. І ніякого жалю; тверезість, без сумніву, врятувала мені життя (і, ймовірно, наш шлюб), проте хотілося б мені, щоб писання історій після цього не стало такою важкою справою. Учасники «Програми» кажуть мені: не тисни, все саме піде, але інший голос (я називаю його Голосом Черепахи) намовляє мене поспішати, продовжувати писання, бо часу обмаль, а я мушу гострити свої знаряддя. Для чого? Та звісно ж, для «Темної вежі», і не лише тому, що продовжують надходити листи від людей, котрі прочитали «Видобування трьох» і воліють знати, що відбуватиметься далі. Щось у самому мені бажає повернутися до цієї історії, почати писати продовження, та бодай мені лихо, аби я знав, яким чином за неї взятися.
12 ЛИПНЯ 1989 РОКУ
Тут, у Ловеллі, трапляються справжні скарби на книжкових полицях. Знаєте, що я надибав сьогодні вранці, коли шукав собі щось почитати? «Шардика» Річарда Адамса.[161] Це вже не про кролів історія, а про міфічного гігантського ведмедя. Гадаю, я знов перечитаю цей роман.
Нічого особливо цікавого все ще не пишу…
21 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ
Гаразд, це трохи ненормально, тож приготуйтесь.
Десь близько десятої ранку, коли я писав (коли я витріщався в екран ворд-процесора і мріяв про те, як було б чудово зараз вицмулити щонайменше кег холоднючого «Бадвайзера»), нам подзвонили у двері. Хлопець із Бенгорського «Салону квітів» доправив дюжину троянд. І що цікаво, не Таббі, а мені. На картці написано: «Вітаємо з Днем народження. Менсфілди: Дейв, Сенді і Меган».[162]
Я зовсім забув, що сьогодні став Великим Сорокадворічним. Авжеж, я витяг з букета одну троянду і буквально поринув у неї. Я розумію, наскільки дивно це звучить, проте, повірте, саме так і було. Мені здавалося, ніби я чую ніжне воркування, занурюючись дедалі глибше у звивини пелюсток троянди, плещуся у великих, як озерця, краплях роси. А те воркування звучало чимраз голосніше, ніжніше, а сама троянда… ну, рожевішала. І раптом я спіймав себе на тому, що думаю про Джейка з першої історії циклу «Темна вежа», про Едді Діна і книжкову крамницю. Я навіть запам’ятав її назву: «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“».
І раптом — бум! Чиясь рука в мене на плечі, повертаюсь — а це Таббі. Питається, хто прислав троянди. І ще спитала, чи не заснув я, бува. Я відповів, що ні, але таки справді трохи ніби задрімав, прямо там, у кухні.
Знаєте, на що це було схоже? На ту сцену на придорожній станції зі «Стрільця», де Роланд гіпнотизує Джейка кулею. Сам я не підвладний гіпнозу. Мене колись витяг на сцену один дядько на Топшемському ярмарку, тоді я ще був пацаном, і намагався мене загіпнотизувати, але на мене це не подіяло. Пам’ятаю, як розстроївся мій брат Дейв. Йому хотілося, щоб я закудкудакав куркою.
Хоч би там як, а мені здається, я хочу повернутися до роботи над «Темною вежею». Не знаю, чи готовий я до чогось настільки складного — скажімо, після кількох невдач, що спіткали мене за останні кілька років, я тепер маю сумніви, — але все одно хочу спробувати. Я чую, як ті вигадані люди кличуть мене. Хтозна — там може навіть знайтися місце для гігантського ведмедя, такого як Шардик у романі Річарда Адамса!
7 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ
Сьогодні розпочав нову книжку «Темної вежі» і — так само як було з «Видобуванням трьох» — перший сеанс письма закінчив, дивуючись сам собі: навіщо, питається, я так довго чекав, щоб за неї взятися? Перебування з Роландом, Едді й Сюзанною для мене — як ковток прохолодної води чи зустріч зі старими друзями після довгої розлуки. І знову те саме відчуття, ніби це не я розповідаю історію, а лише, мов якийсь провідник, забезпечую її надходження. Зранку просидів чотири години перед ворд-процесором і жодного разу не виникло думки про те, щоб випити чи скористатися ще якимсь засобом зміни свідомості. Гадаю, цю частину я назву «Спустошені землі».
9 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ
Ні — «Загублена земля». Як поема Т. С. Еліота.[163]
19 СІЧНЯ 1990 РОКУ
Після 5-годинного письменницького марафону сьогодні ввечері закінчив «Загублену землю». Людей біситиме її закінчення, без результатів змагання з розгадування загадок, я й сам думав, що історія триватиме далі, але нічим не можу зарадити. Я ясно почув у себе в голові голос (як завжди, начебто Роландів), який сказав: «Наразі досить — закрий свою книгу, словотворцю».
Якщо не брати до уваги зависле закінчення, ця історія мені здається гарною, хоча й, як завжди, вона не вельми схожа на інші мої книжки. Рукопис — справжня цеглина, понад 800 сторінок, і цю цеглину я створив усього за якихось три місяці.
О-херенно-неймовірно.
І знову ж таки, майже ніяких мимодруків і правок. Є кілька затримок у течії історії, але, зважаючи на розмір книги, мені самому не віриться, що їх лише трішки. І ще не можу зрозуміти, яким чином, коли я очікую на натхнення, час від часу мені до рук стрибає саме потрібна книжка. Як от «П’ятий кут» Чарлза Поллісера[164] з усім отим чудовим сленгом XVII сторіччя: «Воля ваша», «Атож, далебі» та «Друже ти мій милий». Подібний жаргон з вуст Гешера звучить перфектно (принаймні як на мене). А як круто, що вдалося повернути назад до історії Джейка, та ще й таким способом!
Єдине, що мене непокоїть, — що буде далі з Сюзанною Дін (котра колись була Деттою/Одеттою). Вона вагітна, і мені боязно, хто може бути батьком її дитини. Якийсь демон? Насправді гадаю, що ні. Можливо, мені не доведеться розбиратися з цим, перш ніж з’являться ще пара наступних книг цієї серії. У будь-якому разі, з власного досвіду я знаю, що в будь-якій довгій книзі, якщо жінка завагітніла і нікому не відомо, хто батько дитини, така історія сходить на пси. Не відаю чому, але якщо розглядати вагітність як засіб ущільнення сюжету, то мені здається, вона просто природним чином завжди відсмоктує!
Та годі мені, це, либонь, узагалі не має ніякого значення. Наразі я втомився від Роланда і його ка-тету. Гадаю, мусить пройти якийсь час, перш ніж я знову до них повернуся, хоча фани будуть квилити-проквиляти від такого завислого фіналу в потязі, що рушив із Лада. Згадаєте мої слова.
161
Річард Адамс (1920) — англійський письменник; у його першому фантазійному епосі «Вотершипські пагорби» (1972) ідеться про цивілізацію кролів, «Шардик» (1974) — друга книга автора.
162
Девід Менсфілд — приятель Кінга, з яким вони тренували дитячу (до 12 років) бейсбольну команду Бангора перед тим, як вона виграла чемпіонат штату Мен 1989 p.; тоді ж Кінг почав будувати для міста стадіон, який обійшовся йому в 1,2 млн доларів і був названий іменем Шона Менсфілда, померлого 14-річним паралізованого сина Девіда; сьогодні на цьому стадіоні також проходять матчі Вищої ліги.
163
Томас Стернз Еліот (1888–1965) — англійський поет і драматург американського походження: його «Загублена земля» (1922) в англомовному світі вважається «одною з найвизначніших поезій XX століття».
164
Чарлз Поллісер (1947) — британський письменник (американець за паспортом); «П’ятий кут» — його перший роман-містерія в стилі Діккенса.