Я радий, що написав її, авжеж, і, як на мене, кінець у ній цілком правильний. У багатьох значеннях «Загублена земля» є піковим моментом у моєму «уявлюваному житті».
Мабуть, вона навіть краща за «Протистояння».
27 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ
Пам’ятаєте, я казав, що мене клястимуть за фінал «Загубленої землі»? Ось, погляньте.
Цей лист надійшов від Джона Т. Спаєра з міста Лоренс, штат Канзас.
16 листопада, 91-го
Шановний містере Кінг!
Чи, мабуть, краще мені не тягнути кота за хвіст і звернутися «Шановний Засранцю»?
Я не можу сам собі повірити, що, заплативши таку купу баксів за випущену видавництвом Доналда Гранта вашу книжку про СТРІЛЬЦЯ «Загублена земля», отримав казна-що. Щоправда, назва в неї точна, бо витрачені на неї гроші я все одно що загубив.
Не скажу нічого поганого про саму історію, з нею все гаразд, фактично вона класна, але як ви могли «приліпити» до неї такий кінець? Це взагалі ніякий не кінець, а просто вам набридло і ви немовби кажете: «Та годі, що за фігня, навіщо мені перенапружувати мозок, писати якийсь кінець, якщо ті недоумки, котрі купують мої книжки, і так все проковтнуть».
Я збирався відіслати книжку видавництву, але збережу її, бо мені в ній принаймні сподобалися ілюстрації (особливо Юк). Але історія — ошуканство.
Ви розумієте значення слова «ошуканство», містере Кінг? Це ОБМАН.
23 БЕРЕЗНЯ 1992 РОКУ
А ось від цього мені ще більше погіршало.
Наступний лист надійшов від місіс Коретти Веле, зі Стоу, штат Вермонт.
6 березня 1992року
Шановний містере Кінг!
Я не знаю, чи ви особисто прочитаєте цього листа, але маю на це надію. Я прочитала більшість із ваших книжок і люблю їх усі.
Я 76-річна «бабця» з сусіднього з вашим штату Вермонт, і особливо мені подобаються історії з вашого циклу «Темна вежа». А тепер до справи. Минулого місяця я була на обстеженні в онкологів в Массачусетському генеральному шпиталі [165] і там мені сказали, що пухлина в моєму мозку швидше за все злоякісна (після першого разу вони казали «Не хвилюйтеся, Коретто, вона доброякісна»). Містере Кінг, я, безумовно, розумію, що ви робите те, що мусите робити, «прислухаючись до вашої музи», але мені сказали, добре, якщо я ще встигну відсвяткувати 4 липня цього року. Гадаю, я прочитала мою останню історію з «Темної вежі». І ось що мене цікавить. Чи не могли б ви розповісти мені, яким чином розв'яжеться «Темна вежа», принаймні чи справді дістанеться Роланд зі своїм ка-тетом до тієї Вежі? І якщо так, що вони знайдуть там? Я обіцяю вам, що жодній душі не розкажу, а ви зробите дуже щасливою помираючу жінку.
Я почуваюся таким лайном, коли думаю про те, як нерозважливо я поставився до закінчення «Загубленої землі». Я мусив би відповісти на лист Коретти Веле, але не знаю як. Чи зміг би я її переконати, що знаю аніскільки не більше за неї саму про те, яким чином закінчиться історія Роланда? Сумніваюсь, хоча «це і є… правда», як сказав Джейк у своєму Іспитовому Творі. У мене не більше уявлення про те, що знаходиться там, усередині тієї чортової Темної вежі, ніж… ну, скажімо, в Юка! Я навіть не підозрював, що вона стоїть посеред трояндового поля, поки ці слова не зіскочили в мене з пучок, щоб з’явитися на дисплеї мого новенького комп’ютера «Макінтош»! А чи Коретта прийме таке пояснення? Що б вона сказала, аби я їй відповів: «Слухайте-но, Корі: вітер віє і несе історію. А потім він вщухає і тоді я можу лише чекати, так само як і ви».
Вони вважають мене босом, всі вони так думають: від найкмітливіших із критиків й аж до найбільш розумово обмеженого читача. Ось у чому справжня хохма.
Бо я ним не є.
22 ВЕРЕСНЯ 1992 РОКУ
Грантове видання «Загубленої землі» розпродано, і книжка в паперовій обкладинці йде дуже гарно. Я мусив би почуватися щасливим, і десь так воно й є, але я продовжую отримувати тонни листів про завислий кінець. Вони поділяються на три основні категорії: одні люди роздратовані; другі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії; і треті — це роздратовані, котрі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії.
А я застряг. Вітер з того боку просто не дме. Принаймні поки що.
Тим часом мені народилася ідея роману про леді, котра купує в ломбарді картину, а потім сама в неї типу провалюється. Агов, можливо, вона провалюється якраз у Серединний світ і зустрінеться там з Роландом!
9 ЛИПНЯ 1994 РОКУ
Відтоді, як я кинув пити, ми з Таббі нечасто сваримось, але, о Боже, сьогодні між нами немов чорна кішка пробігла. Ми, звісно, живемо у Ловеллі, тож коли я вже був готовий вирушити на свою звичайну вранішню прогулянку, вона показала мені замітку в сьогоднішній люїстонській[166] «Сан». Там ішлося про те, що Чарлза «Чіпа» Маккосленда, мешканця Стоунгема,[167] коли він ішов по трасі № 7, збив якийсь водій і втік з місця пригоди. Це якраз та дорога, якою я прогулююсь. Таббі намагалася мене переконати, щоб я гуляв тільки по Черепаховій алеї, я ж намагався переконати її, що я, як і будь-хто інший, маю повне право ходити вздовж траси № 7 (до того ж — чесно кажу, як перед Богом — асфальтом я проходжу лише з півмилі), і отут усе пішло шкереберть. Насамкінець вона мене попросила хоча б перестати заходити на пагорб Слеб-Сіті-роуд, бо там видимість тільки на короткі відстані і нікуди відскочити, якщо так трапиться, що хтось з’їде з дороги на узбіччя. Я їй відповів, що зважатиму на це (якби ми ще продовжували цю балачку, я б вийшов з дому вже десь опівдні), але, по правді, хай мене чорти краще вхоплять, аніж я буду жити отаким чином переляканим. Окрім того, здається мені, що той бідний чолов’яга зі Стоунгема понизив мої шанси бути збитим під час прогулянки до одного на мільйон. Я сказав про це Таббі, а вона мені: «Шанси на те, що ти станеш успішним письменником, були ще меншими. Ти сам так казав».
Боюся, на це відповісти мені нічим.
19 ЧЕРВНЯ 1995 РОКУ (БАНГОР)
Ми з Таббі щойно повернулися з Бангорського Аудиторіуму, де наш найменшенький (разом з чотирма сотнями своїх співучнів) нарешті отримав диплом. Тепер він офіційно став випускником середньої школи. Залишив за спиною і школу, і свою команду «Бангор Ремз». Восени поїде до коледжу. А ми з Таббі почнемо звикати до життя з широко відомим «синдромом порожнього гнізда». Всі кажуть, що не змигнеш і оком, як усе минає, а ти у відповідь так-так-так… а тоді й справді все проходить.
Гадство, мені так смутно.
Відчуття даремності. Навіщо все це, до речі? (Навіщо все це, Елфі,[168] ха-ха.) Що це — усього лише тривале переповзання з колиски до могили? «Галявини наприкінці шляху»? Господи Ісусе, як моторошно.
Тим часом після полудня ми збираємося їхати до Ловелла, в дім на Черепаховій алеї — на день чи два до нас там приєднається Овен, він нам пообіцяв. Таббі знає, я хочу писати біля озера, авжеж, вона така чутлива, що мене це аж лякає. Коли ми поверталися з випускних урочистостей, вона мене спитала, чи не повіяв вітер знову.
Ще б пак, і цього разу він віє, як скажений. Мені вже несила терпіти, так хочеться вже почати наступний том серії «ТВ». Настав час з’ясувати, що трапилося у змаганні загадками (про те, що Едді розтерзає комп’ютерний розум Блейна своїми «дурними питаннями», тобто «загадками», я знав уже кілька місяців), але не думаю, що історія, яку я мушу розповісти цього разу, буде мажорною. Я хочу написати про Сюзен, перше кохання Роланда, і їхній «ковбойський роман» я хочу розгорнути у вигадану частину Серединного світу під назвою Меджис (тобто Мексика).
165
Массачусетський генеральний шпиталь має високу репутацію, оскільки є базовою навчально-дослідницькою лікарнею медичного факультету Гарвардського університету.
168
«Навіщо все це, Елфі» — пісня Берта Бакараха і Хела Девіда, написана для фільму «Елфі» (1966) і вперше виконана Шер, увійшла до постійного репертуару багатьох джазових і поп-артистів.