— Так, — відгукнулась Сюзанна.
Вона все знала, що їй було треба, про монорейкову компаньйонку Блейна. За непам’ятних часів її маршрут міг пролягати як до Лада, так і сюди.
— Атож. Вони сіли в потяг. А я дивилася зі станційної платформи, витираючи невидимі сльози, скрикуючи в невидимому плачі. Вони сіли разом зі своїм любим малям… правда, тоді йому вже було три або й чотири рочки, він вже ходив і балакав. І поїхали. Сюзанно, я хотіла поїхати разом з ними, та не змогла. Я залишилась арештанткою тут. Розуміючи, що стала нею через мої наміри.
Сюзанна здивувалася цим словам, але від коментарів утрималась.
— Минули роки, десятиліття й століття. У Федіку залишалися лише роботи та людські тіла, не поховані після Червоної Смерті, що ставали скелетами, а потім розсипалися на порох. А потім знову сюди прийшли люди, але я не ризикувала наближатися до них, бо то були його люди. Отого люди.
— Багряного Короля?
— Атож, такі, з дірами в головах, що безупинно кровоточать. Вони пішли туди. — Мія махнула рукою в бік Федікського Доґана 16 Експериментальної станції Дуги. — І невдовзі знову почали робити їхні прокляті машини, ніби вони так і вірили в те, що машинами можна утримати світ. Та ні, розумієш, не утримання світу їх цікавило! Ні й ні, зовсім ні. Вони привезли ліжка…
— Ліжка! — здригнулася Сюзанна.
Подалі на вулиці примарна красуня знову встала навшпиньки і знову зробила свій граційний пірует.
— Атож, для дітей, але проминули ще довгі роки, перш ніж їх сюди почали приволікати Вовки і перш ніж ти увійшла в історію твого діна. Але тоді вже наблизився час, коли до мене прийшов Волтер.
— Ти можеш зробити так, щоб ця жінка на вулиці зникла? — запитала Сюзанна зненацька (й доволі роздратовано). — Я розумію, це твоє відображення, я добре це розумію, але вона мене… ну, не знаю… нервує, либонь.
— Атож, на твою ласку.
Мія випнула губи і дмухнула. Зворушливо гарна жінка — безіменний дух — розвіялась, як дим.
Якусь хвилинку Мія сиділа мовчки, звиваючи докупи нитки своєї історії, а тоді продовжила.
— Волтер… він мене побачив. Не такою, як інші чоловіки. Навіть ті, котрих я затрахувала на смерть, бачили лише те, що воліли бачити. Або те, що я їм навіювала. — Вона скривилася у неприємній усмішці. — Декого я змушувала помирати з думкою, ніби вони трахають власну матір! Бачила б ти їхні лиця! — Усмішка її вицвіла. — Але Волтер побачив мене.
— А як він сам виглядав?
— Важко сказати, Сюзанно. На ньому був каптур, він усе щирився під каптуром — такий він був щирий мужчина — і він зі мною вів балачки. Там. — Вона показала пальцем у бік Федікського Гуд-Тайм салуну, палець помітно тремтів.
— Але він не мав на лобі відмітини?
— Та ні, я певна, що ні, бо він не з тих, що їх отець Каллаген називає ницими людьми. Їхній фах — Руйначі. Руйначі і не більше того.
Сюзанна почала відчувати, як у ній розгоряється злість, але намагалася її приховати. Мія мала доступ до всіх її спогадів, тобто до всіх планів і секретів їхнього ка-тету. Це так, ніби побачити у себе в хаті злодійку, котра, окрім того, що вкрала всі ваші гроші, ще й одягла вашу білизну і читає ваш особистий щоденник.
Це просто жах.
— Я гадаю, Волтер у Багряного Короля хтось на кшталт прем'єр-міністра. Він часто подорожує під різними личинами, в різних світах його знають під різними іменами, але він завжди посміхається, сміється, такий веселий чоловік…
— Я якось зустрічалась з ним, коротко, — зауважила Сюзанна. — Тоді його звали Флеґ. Сподіваюсь, що зустріну знов.