— Коли ти побачив мене вперше?
— Тільки сьогодні.
Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:
— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.
— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?
Але Кінг не дав відповіді на це.
— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.
— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.
— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?
— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.
— Хто ви?
— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.
— І тобі довелося сидіти у повітці?
— Так, і пиляти дрова.
— Це така тобі була кара.
— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.
— Курчата у повітці?
— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.
— Від чого вони померли?
— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.
«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».
— Ти не міг піти з повітки?
— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.
— Чому?
— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.
— Чиїм?
— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.
— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?
— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.
Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.
— Ти сонний, Стівене? — спитав Роланд.
— Атож.
— Засинай глибше.
— Добре.
— Я рахую до трьох. На рахунок три ти западеш у найглибший із можливих сон.
— Добре.
— Раз… два… три…
На слові три голова Кінга похилилася йому на груди. Срібляста нитка слини повисла з його рота, погойдуючись, немов якийсь маятник.
— Отже, дещо ми тепер знаємо, — подивився Роланд на Едді. — Можливо, це щось важливе. Багряний Король торкнувся його, коли він був ще малим, але, мені здається, ми перетягли його на свій бік. Тобто, це ти його перетягнув, Едді. Ти і мій старовинний друг Берт. У будь-якому разі, через це він став доволі особливим.
— Мені було б приємніше почути про власний героїзм, аби я сам про нього хоч щось пам’ятав, — зауважив Едді. — Ти ж розумієш, що, коли цьому Кінгові було сім років, я тоді ще навіть не народився?
Роланд усміхнувся.
— Ка — колесо. Тебе крутить на ньому під різними іменами віддавна. Одне з тих твоїх імен, я гадаю, — Катберт.
— А як розуміти його слова про те, що Багряний Король — в’язень Вежі?
— Не маю ані найменшого уявлення.
Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.
— Стівене, як ти гадаєш, скільки разів Господар Дискордії намагався тебе вбити? Вбити і зупинити твоє письмо? Заткнути твого небезпечного рота? Від того першого разу в повітці твоїх тітки з дядьком?
Кінг, схоже, намагався щось порахувати, а тоді похитав головою.
— До фіга, — промимрив він. — Багато разів.
Едді з Роландом обмінялися поглядами.
— І завжди хтось втручався? — спитав Роланд.
— Та ні, сей, не подумай. Я не слабак. Іноді я ухилявся.
Роланд на це видав регіт — звук сухого дрючка, переломленого об коліно.
— Ти розумієш, хто ти такий?
Кінг похитав головою. Закопиливши нижню губу, немов ображене дитинча.
— Ти розумієш, хто ти такий?
— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?