ВІДСПІВ:
Дванадцятий куплет
ДЖЕЙК І КАЛЛАГЕН
ОДИН
Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.
— О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.
Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.
Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того, почув ще дещо: проповідника. Судячи з голосу, той уже гнав по повній. Принаймні на третій швидкості. Можливо, на форсажі.
Пролітаючи крізь Незнайдені Двері, Каллаген вдарився щиколоткою об одвірок і відчув вибух пекучого болю. Тепер його кісточка (і взагалі нога в тому місці) заніміла. Дзвоники тодешу дзеленчали прискорено, ніби платівка на 33 1/3 об/хв програвалася зі швидкістю 45 об/хв. Його проштовхнуло крізь супротивні повітряні течії, і раптом, замість гнилої атмосфери Печери дверей, він вдихнув запах бензину й автомобільних вихлопів. Спершу вулична музика, тепер вуличні парфуми.
Якусь мить існувало два проповідники. Позаду ревів Хенчик: «Тримайтеся, двері відчиняються!», а попереду волав другий: «Славімо ГООСПОДА, брати мої, істинно славімо ГООСПОДА на Другій авеню!»
«Знову двійня, — зринуло в голові Каллагена, часу на цю думку вистачило, а тоді двері позаду нього захряснулись і лишився тільки один Божий закликайло на Другій авеню. Каллаген ще встиг подумати: — Ласкаво просимо додому, сучий сину, вітаємо тебе з поверненням до Америки». І тут-таки приземлився.
ДВА
Гепнувся він добряче, загальмувавши на руках і колінах. Останні трохи захистили джинси (хоча й самі подерлися), а от з обідраних покриттям тротуару долонь, як йому здалося, зліз не менш ніж акр шкіри. Почув спів троянди, потужний і безтурботний.
Каллаген перекинувся на спину і, щирячись від болю, подивився в небо, підніс собі до обличчя скривавлені, сверблячі долоні. З лівої руки йому на щоку скрапнула кров, мов сльоза.
— Звідки ти, курва-мама, взявся тут, мій друже? — здивувався одягнений в якусь сіру робу негр. Схоже, він був тут єдиним, хто зауважив драматичне повернення Дона Каллагена до Америки. Вирячивши очі, він дивився на розпластаного на тротуарі чоловіка.
— З Країни Оз, — промовив Каллаген і сів.
Руки йому невимовно пекло, а тепер ще й щиколотка очуняла, почала жалітися голосними няв-няв-няв зойками болю, що перфектно синхронізувався з його прискореним серцебиттям.
— Давай, хлопче, йди собі. Зі мною все гаразд, катай звідси.
— Як скажеш, братчику. До скорого.
Чоловік у сірій робі — якийсь трудар щойно після зміни, подумав Каллаген — рушив геть. Лише подарував Каллагенові останній погляд — все ще дивуючись, але вже з зародками сумнівів щодо побаченого, — обійшов невеличкий натовп, що слухав вуличного проповідника, і зник з очей.
Каллаген звівся на ноги і зійшов на одну зі сходинок, що вели до входу в «Хаммаршольд-Плазу», роздивляючись, чи нема де Джейка. Не побачив його ніде. Подивився в інший бік, чи не побачить Незнайдених Дверей, але вони, звісно, вже зникли.
— А тепер слухайте мене, друзі! Слухайте, я кажу, Бог, я кажу, Бог — це любов, я хочу почути від вас алілуя!
— Алілуя, — промовив хтось з вуличного натовпу, не так щоб дуже вкладаючись душею у цей вигук.
— Амінь кажу вам, дякую вам, братове! А тепер слухайте, бо тепер надійшов час ВИПРОБУВАННЯ для Америки, і Америка ПРОВАЛЮЄ це ВИПРОБУВАННЯ! Ця країна потребує БОМБИ, не нової вбив-чо-ї, а БОГА-БОМБИ, я питаю вас, де ваше алілуя?
— Джейку! — крикнув Каллаген. — Джейку, де ти? Джейку!
— Юк! — це був голос Джейка, він лементував щосили. — Бережися, Юку!