Вони вважають мене босом, всі вони так думають: від найкмітливіших із критиків й аж до найбільш розумово обмеженого читача. Ось у чому справжня хохма.
Бо я ним не є.
22 ВЕРЕСНЯ 1992 РОКУ
Грантове видання «Загубленої землі» розпродано, і книжка в паперовій обкладинці йде дуже гарно. Я мусив би почуватися щасливим, і десь так воно й є, але я продовжую отримувати тонни листів про завислий кінець. Вони поділяються на три основні категорії: одні люди роздратовані; другі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії; і треті — це роздратовані, котрі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії.
А я застряг. Вітер з того боку просто не дме. Принаймні поки що.
Тим часом мені народилася ідея роману про леді, котра купує в ломбарді картину, а потім сама в неї типу провалюється. Агов, можливо, вона провалюється якраз у Серединний світ і зустрінеться там з Роландом!
9 ЛИПНЯ 1994 РОКУ
Відтоді, як я кинув пити, ми з Таббі нечасто сваримось, але, о Боже, сьогодні між нами немов чорна кішка пробігла. Ми, звісно, живемо у Ловеллі, тож коли я вже був готовий вирушити на свою звичайну вранішню прогулянку, вона показала мені замітку в сьогоднішній люїстонській[166] «Сан». Там ішлося про те, що Чарлза «Чіпа» Маккосленда, мешканця Стоунгема,[167] коли він ішов по трасі № 7, збив якийсь водій і втік з місця пригоди. Це якраз та дорога, якою я прогулююсь. Таббі намагалася мене переконати, щоб я гуляв тільки по Черепаховій алеї, я ж намагався переконати її, що я, як і будь-хто інший, маю повне право ходити вздовж траси № 7 (до того ж — чесно кажу, як перед Богом — асфальтом я проходжу лише з півмилі), і отут усе пішло шкереберть. Насамкінець вона мене попросила хоча б перестати заходити на пагорб Слеб-Сіті-роуд, бо там видимість тільки на короткі відстані і нікуди відскочити, якщо так трапиться, що хтось з’їде з дороги на узбіччя. Я їй відповів, що зважатиму на це (якби ми ще продовжували цю балачку, я б вийшов з дому вже десь опівдні), але, по правді, хай мене чорти краще вхоплять, аніж я буду жити отаким чином переляканим. Окрім того, здається мені, що той бідний чолов’яга зі Стоунгема понизив мої шанси бути збитим під час прогулянки до одного на мільйон. Я сказав про це Таббі, а вона мені: «Шанси на те, що ти станеш успішним письменником, були ще меншими. Ти сам так казав».
Боюся, на це відповісти мені нічим.
19 ЧЕРВНЯ 1995 РОКУ (БАНГОР)
Ми з Таббі щойно повернулися з Бангорського Аудиторіуму, де наш найменшенький (разом з чотирма сотнями своїх співучнів) нарешті отримав диплом. Тепер він офіційно став випускником середньої школи. Залишив за спиною і школу, і свою команду «Бангор Ремз». Восени поїде до коледжу. А ми з Таббі почнемо звикати до життя з широко відомим «синдромом порожнього гнізда». Всі кажуть, що не змигнеш і оком, як усе минає, а ти у відповідь так-так-так… а тоді й справді все проходить.
Гадство, мені так смутно.
Відчуття даремності. Навіщо все це, до речі? (Навіщо все це, Елфі,[168] ха-ха.) Що це — усього лише тривале переповзання з колиски до могили? «Галявини наприкінці шляху»? Господи Ісусе, як моторошно.
Тим часом після полудня ми збираємося їхати до Ловелла, в дім на Черепаховій алеї — на день чи два до нас там приєднається Овен, він нам пообіцяв. Таббі знає, я хочу писати біля озера, авжеж, вона така чутлива, що мене це аж лякає. Коли ми поверталися з випускних урочистостей, вона мене спитала, чи не повіяв вітер знову.
Ще б пак, і цього разу він віє, як скажений. Мені вже несила терпіти, так хочеться вже почати наступний том серії «ТВ». Настав час з’ясувати, що трапилося у змаганні загадками (про те, що Едді розтерзає комп’ютерний розум Блейна своїми «дурними питаннями», тобто «загадками», я знав уже кілька місяців), але не думаю, що історія, яку я мушу розповісти цього разу, буде мажорною. Я хочу написати про Сюзен, перше кохання Роланда, і їхній «ковбойський роман» я хочу розгорнути у вигадану частину Серединного світу під назвою Меджис (тобто Мексика).
168
«Навіщо все це, Елфі» — пісня Берта Бакараха і Хела Девіда, написана для фільму «Елфі» (1966) і вперше виконана Шер, увійшла до постійного репертуару багатьох джазових і поп-артистів.