І от тепер-то вона зрозуміла, як почуваються ті, хто повідомляють про побачені ними летючі тарілки (не згадуватимемо вже обплутаних іржавими ланцюгами привидів), як ці люди впадають у відчай, наражаючись на тотальну недовіру тих, котрі… ну, таких людей, до яких належала Труді Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрі міста, на тротуарі Сорок шостої вулиці. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дійсно ТРАПИЛОСЬ!» — і наштовхнутися на стіну нерозуміння. Вони відповідатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевніше, вона вийшла з-за павільйону на автобусній зупинці, а ти просто цього не помітила» або «Можливо, вона вийшла з якоїсь з тамтешніх крамничок, а ти просто не зауважила».
Можеш пояснювати їм, що нема ніякої автобусної зупинки на тому розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці (і на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати їм, що нема ніяких крамничок у цьому кварталі, принаймні з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»,[9] та все буде намарно. Труді швидко навчиться тримати ці речі при собі й доведе цим себе ледь не до божевілля. Вона не звикла, щоб до її слів ставилися легковажно, мов до крапельки гірчиці чи кавалка недовареної картоплі.[10]
Ніякої автобусної зупинки. Ніяких крамничок. Там є сходи до будівлі «Хаммаршольда», і в той час на них зі своїми коричневими пакетиками все ще сиділи кілька запізнілих ланчувальників, проте й не звідти прийшла жінка-привид. Факт залишається фактом: коли Труді Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросівку ліву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тієї миті, коли вона перенесла вагу свого тіла, готуючись відірвати праву ступню від асфальту проїжджої частини, на тротуарі з’явилася жінка.
Якусь мить Труді ще могла бачити крізь неї Другу авеню, а також дещо інше, дещо схоже на пащу печери. А тоді воно зникло, а жінка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дійшла Труді; пізніше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, й знаття б не було», — і пошкодувала, що сама тоді не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення.
Чорна леді на очах Труді Дамаскус виростила собі ноги.
Саме так, виростила собі обидві ноги.
Зі спостережливістю у Труді було все в порядку, тож вона казала людям (дедалі менше й менше ставало тих, кому хотілося це почути), що кожна деталь цієї короткої пригоди закарбувалася у неї в пам’яті, як татуювання. Примара була на зріст трохи вищою чотирьох футів. Трохи осадкуватою як для звичайної жінки, так здалося Труді, проте цілком нормальною для безногої нижче колін особи.
Примара була вдягнена у білу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку і джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнуті, але нижче колін їхні сплющені холоші лежали на тротуарі, мов скинуті якимись курйозними голубими зміями шкурки. А тоді раптом вони роздулись. Роздулись — саме лиш це слово звучало божевільно, але Труді на власні очі бачила, як це відбувалося. У ту ж мить жінка, яка щойно була від колін безногою, підвищилася від чотирьох футів чотирьох дюймів на весь свій зріст — десь футів п’ять і шість-сім дюймів. Це було схоже на якийсь кінематографічний трюк, але ж трапилося це не на екрані, це трапилося в житті Труді.
На правому плечі примари висіла торба, на вигляд ніби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелі складено миски або тарілки. У правій руці вона міцно стискала вицвілу червону торбу на мотузяному зашморгу. На дні її, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Труді не все розібрала з того, що було написано на торбі, але там були слова ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ.
А тоді жінка вхопила Труді за руку.
— Що в тебе у торбі? — спитала вона. — У тебе там туфлі?
Це змусило Труді перевести погляд на ноги жінки, і тут вона знову побачила чудасію: ступні в цієї афроамериканки були білі. Білі-білісінькі, як власні ступні Труді.
Труді чула вираз «втрачати мову», і ось саме це сталося з нею. Язик прилип їй до піднебіння, ані зворухнути. Але з очима в неї було все гаразд. Вони все бачили. Білі ступні. Плямки на обличчі чорної жінки, майже напевно — засохла кров. Той піт, запахом якого від неї повіяло отакечки посеред Другої авеню, міг з’явитися лише в результаті якогось надзвичайного напруження.
9
Two Dag Hammarskjöld Plaza — реконструйовану 1994 p. 16-поверхову офісну будівлю названо на честь шведського дипломата, Генерального секретаря ООН у 1953–1961 pp., лауреата Нобелівської премії миру Дага Хаммаршольда (1905–1961); (не плутати зі зведеним тією ж архітектурною фірмою 1972 р. на Сорок сьомій вулиці 49-поверховим, 191-метровим хмарочосом «Перша Хаммаршольд-Плаза»).
10
У новелі Діккенса «Різдвяна пісня» багатій Скрудж порівнює малозначущість побаченого привида свого колишнього партнера, покійного Джейкоба Марлі, з «крапелькою гірчиці або кавалком недовареної картоплі».