Вона не змогла утриматись. Міхур здався, сеча хлинула, і перед її trés[13] дорогих слаксів від костюма Норми Камалі[14] ганебно потемнішав. На той момент вона вже була дійшла майже до перехрестя Другої авеню й Сорок п’ятої вулиці. Труді — котра відтоді назавше перестала бути тією самовпевненою леді, якою вона себе колись уявляла, — нарешті віднайшла сили зупинитися й обернутися назад. Оті шумарки вже майже не гібали їй по спині. Тільки тепло було в паху.
А та жінка, та божевільна примара зникла.
ДВА
У себе в офісній шафці Труді тримала одежу для занять софтболом — кілька майок і старі джинси. Діставшись контори «Гутенберга, Фюрта і Пейтела», вона насамперед переодяглася.
Наступною її дією був дзвінок до поліції. Прийняв її повідомлення коп на ім’я Пол Антассі.
— Мене звуть Труді Дамаскус, — сказала вона. — На мене щойно було скоєно напад, мене пограбували на Другій авеню.
Голос офіцера Антассі звучав у телефоні надзвичайно чуйно, і Труді уявила собі когось на кшталт Джорджа Клуні, тільки італійського походження. Не така й велика натяжка, якщо зважати на прізвище полісмена — Антассі, та темне волосся й очі актора Клуні. Наживо Антассі аніскільки не був схожим на Клуні, але гай-гай, хто там чекав на чудеса й кінозірок, ми ж у реальному світі живемо. Хоча… пам’ятаючи те, що трапилося з нею на розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки…
Офіцер Антассі прибув близько пів на четверту, і вона детально розповіла йому, що з нею трапилося, буквально все, навіть про те, як по спині їй загібали шумарки, хоча й тоді розуміла, що треба казати забігали мурашки, і про дивну впевненість у тому, що та жінка готова метнути в неї свою тарелю…
— Ви кажете, тареля з гострими берегами? — перепитав Антассі, роблячи собі нотатки в записнику, а коли вона це підтвердила, він співчутливо кивнув. Щось у цьому його русі головою здалося їй знайомим, але тієї миті вона була надто захоплена власною розповіддю, щоб відстежувати цю асоціацію. Однак пізніше вона сама собі дивувалася — якою вона тоді виявилася тупою. Це ж той самий співчутливий кивок, який вона бачила у десятках фільмів, де діють божевільні дами: від «Перерваного життя» з Вайноною Райдер до старого «Зміїного гнізда» з Олівією де Хевілленд.[15]
Але тієї миті вона не могла цього помітити. Вона була захоплена власною розповіддю чуйному офіцерові Антассі про те, як холоші джинсів нижче колін лежали на тротуарі. Закінчивши, вона вперше почула припущення, що та жінка могла вийти з-за павільйону автобусної зупинки. А також — померти можна, — що негритянка могла вийти з якоїсь крамнички, їх же там мільйон, у тому кварталі. Тоді-то Труді й виступила з прем’єрним поясненням, що там нема автобусної зупинки, нема крамничок — ані на тому боці вулиці, ані на протилежному. Також тоді вона вперше повідомила, що з часу побудови «Хаммаршольда» всі крамнички перебралися до центральних кварталів, і ця фраза поступово стала чи не найпопулярнішою в її репертуарі, з нею вона могла б мати успіх на сцені мюзик-холу «Радіо-Сіті».
Уперше тоді її спитали, що вона з’їла на ланч перед тим, як побачити ту жінку, і вперше вона зрозуміла, що їла у XXI столітті варіант тієї ж страви, яку споживав Ебенезер Скрудж незадовго до того, як йому явився його давно померлий бізнес-партнер: картоплю з ростбіфом. Не кажучи вже про кілька крапельок гірчиці.
Вона зовсім забула, що збиралася спитати офіцера Антассі, чи не бажає він пообідати з нею ввечері.
Фактично, вона вигнала його зі свого кабінету.
Скоро по тому в двері до неї просунув голову Мітч Гутенберг.
— Гадаєш, вони зуміють повернути тобі твою сумку, Тру…
— Зникни, — промовила Труді, не підводячи очей. — Зараз же.
Гутенберг оцінив її змертвіло-білі щоки й випнуте підборіддя. І зник, не промовивши більше ні слова.
ТРИ
Труді пішла з роботи о пів на п’яту. Вирушила на перехрестя Другої авеню і Сорок шостої вулиці, і хоча, наближаючись до «Хаммаршольд-Плази», вона відчула, як знову загібали шумарки, пробираючись вгору по її ногах до заглибини черева, Труді ніскільки не вагалася. Вона постояла на розі, не звертаючи уваги ні на біле запрошення ЙДІТЬ, ні на червону заборону НЕ ЙДІТЬ.
15
«Перерване життя» (1999) — фільм за мемуарами Сюзанни Кейсен; «Зміїне гніздо» (1948) — за романом Мері Джейн Ворд.