— Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, — перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.
— Що ти маєш на увазі? — спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.
— Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, — відповів той. — Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. — Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. — Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.
Почав Едді:
— Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.
— Отже, кремезний.
— Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. — Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля — а Едді гадав, що це цілком можливо, — її колись таки доведеться витягати.
— Якого він віку? — спитав Каллем.
Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.
— Гадаю, йому за п’ятдесят.
— Він збирає книжки, чи не так? — спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. — Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. — Каллем помотав головою. — На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.
— Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? — спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.
— Цього я не знав, — сказав той. — Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.
— Його друга звуть Діпно, — сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.
— Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.
— Це він, — сказав Едді.
— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.
— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.
— Атож, — сказав Каллем. — Але ж хіба він лише роздивлявся. — Його сині, як у Роланда, очі сяяли. — Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох — коштовність для мене» — це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.