Каллем заглушив свій двигун. Так само зробив Едді. Тепер залишилося лише хлюпання води об камені, подих бризу в соснах й негомінкі пташині співи. Поглянувши праворуч, Едді побачив, що стрілець сидить, мирно склавши на колінах свої артистичні руки з довгими пальцями.
— Які маєш відчуття? — спитав Едді.
— Спокій, — відповідь прозвучала на кальїнський манер: спуооокій.
— Тут є хто?
— Гадаю, так.
— Небезпека є?
— Угу. Поряд зі мною.
Едді подивився на нього ошелешено.
— Ти, Едді. Ти ж хочеш його вбити, хіба ні?
Замислившись на хвильку, Едді визнав, що так воно й є. Так проявлялася та частина його особистості, проста й дика, якої він іноді сам сахався, але існування її заперечувати не міг. Та хто, врешті-решт, виховав її в ньому, хто вигострив її до смертельного блиску? Роланд кивнув.
— Посеред багаторічних мандрів пустелями на самоті, як і годиться анахорету, в моєму житті з’явився юний плаксій, єдиним бажанням котрого було не припиняти приймати наркотики, які дарували йому хіба що шмарклі та відчуття сонливості. Той нахабний, самозакоханий, чорноротий тюхтій, що майже не мав позитивних рис…
— Але ж гарний на вигляд, — перебив Едді. — Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.
Роланд подивився на нього без посмішки.
— Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.
На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.
— Ну, як скажеш, — промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.
ТРИ
Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.
— Мені здається, тут порожньо, — сказав він. — Але в кухні я бачу світло.
— Еге ж, — погодився Едді. — Джоне, в мене…
— Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе — це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.
— Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?
Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.
Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:
— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.
— Схоже, ви в цьому впевнені.
— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?
Едді кивнув.
— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».
— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?
— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.
— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар,[56] а потім знову повертається до неї.
Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.
— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.
— Невже? Ти певен?
Роланд кивнув.
— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.
56
Кезар — одне за наймальовничіших озер (площа — 1016 га) на південному заході штату Мен.