Едді дивився на нього, роззявивши рота.
— Отакі речі Кельвін розповідає, — продовжував Діпно тим самим рівним голосом, — Проте це не означає, ніби Кельвін сам у них вірить.
— Що ви збіса маєте на увазі?
— Проблема ще й утім, що Кельвін дуже важко розлучається з тим, що має, — сказав Діпно. — Він вельми вправний у розшуках старих і антикварних книг, знаєте, справжній літературний Шерлок Голмс, і дуже настійливий у їх придбанні. Я був свідком того, як Кельвін гнобить володаря книжки, котру він дуже прагне, — боюся, кращого слова тут не знайти, — врешті той здається і продає її. Я певен, іноді, аби лиш Кельвін перестав надзвонювати йому по телефону.
— Судячи з його талантів, місцезнаходження і значної суми грошей, до якої він отримав повний доступ після свого двадцять шостого дня народження, Кельвін мусив би стати одним з найуспішніших торговців антикварними книгами в Нью-Йорку або й у всій країні. Але його проблема полягає не в купівлі, а в продажу. Тільки-но він отримує щось, заради заволодіння чим добряче потрудився, для нього стає неможливою сама думка, що він може з цим розлучитися. Пам’ятаю, як одного разу колекціонер з Сан-Франциско, чоловік майже так само нарваний, як сам Кел, врешті-решт умовив його продати підписане автором перше видання «Мобі Діка».[58] Лише на цій оборудці Кел заробив понад сімдесят тисяч доларів, але після того він цілий тиждень не спав. Такі ж почуття в нього щодо того пустища на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Це єдина, окрім його книг, серйозна власність, що йому належить. І він себе переконав, ніби ви хочете її в нього вкрасти.
Запанувала недовга мовчанка. Потім озвався Роланд.
— Але ж він все чудово розуміє в глибині душі, хіба ні?
— Містере Дескейн, я не розумію, що…
— Ні, ти все розумієш, — перебив Роланд. — А він?
— Так, — нарешті погодився Діпно. — Мені здається, що так.
— Чи розуміє він в глибині душі, що ми люди слова, котрі радше помруть, ніж не заплатять за його власність.
— Так, ймовірно, але…
— Чи розуміє він, що, якщо право власності перейде до нас і якщо ми це однозначно доведемо до відома діна Андоліні — його боса, чоловіка на ім’я Балазар…
— Мені знайоме це ім’я, — сухо зазначив Діпно. — Воно час від часу з’являється в газетах.
— Що цей Балазар дасть спокій твоєму другові? Що в такому разі його змусять зрозуміти, що твій друг більше не може продати цієї ділянки і що будь-яка спроба помститися сею Тауеру коштуватиме самому Балазарові дуже дорого?
Діпно чекав, схрестивши руки на своїх запалих грудях. На Роланда він дивився з якимсь тривожним захватом.
— Коротше кажучи, якщо твій друг Кельвін Тауер продасть нам ділянку, всі його негаразди скінчаться. Ти вважаєш, він розуміє це в глибині свого серця?
— Так, — сказав Діпно. — Все лише через те, що… через його збочене небажання розлучатися з власністю.
— Складай документ, — сказав Роланд. — Об’єкт — порожня ділянка землі на розі тих двох вулиць. Продавець — Тауер. Покупці — ми.
— Покупець — корпорація «Тет», — уточнив Едді.
Діпно похитав головою.
— Я можу скласти папір, але ви не переконаєте його продати ділянку. Хіба що, маєте вільний тиждень і вам не огидно буде попрасувати розжареною праскою йому ступні. Або й яйця.
Едді щось помурмотів собі під ніс. Діпно перепитав, що той хотів сказати. Едді йому нічого не відповів. Промурмотів же він: «Звучить гарно».
— Ми його переконаємо, — сказав Роланд.
— Я не був би таким самовпевненим на вашому місці, друже мій.
— Ми його переконаємо, — повторив Роланд. Промовив він це вкрай сухим тоном.
Надворі якийсь крихітний безликий автомобіль (якщо інші взагалі можна найняти у компанії «Герц», подумав Едді) заїхав на алею й зупинився.
— Прикуси язика, прикуси язика, — повторював сам собі Едді, але щойно Кельвін Тауер вискочив з кабіни (на незнайому машину у дворі він лише скинув оком), Едді відчув, як в нього починають палати скроні. Він стиснув кулаки і, коли нігті уп’ялися в шкіру долонь, сприйняв біль з гіркою усмішкою.
Тауер відкрив багажник орендованого «шеві» і витяг звідти велику сумку. «Свіжий улов», — подумав Едді. Тауер кинув короткий погляд у південному напрямку, де курився в небо дим, знизав плечима і повернувся до кабіни.
«Авжеж, — подумав Едді. — Авжеж, чортів сину, хай щось там собі горить, тебе це не обходить». Незважаючи на біль у пораненій руці, Едді стиснув кулаки ще міцніше, ще глибше вганяючи нігті собі в долоні.
58
«Мобі Дік» — епічний роман про гонитву китобоїв за білим китом, написаний 1853 р. Германом Мелвіллом (1819–1891); не сприйнятий сучасниками твір тепер вважається «найвидатнішим американським романом».