— Роланде, — промовив він. І голос його звучав слабеньким шепотінням. — Роланде, послухай.
— Я дуже добре чую тебе.
— Було одне кіно. Я тобі розповідав про кінофільми, пам’ятаєш?
— Історії, що розповідаються рухомим картинками.
— Іноді ми з Генрі залишалися вдома і дивилися фільми по телевізору. Телевізор — це просто така домашня машина, що показує кіно.
— Лайно-машина, сказав би дехто, — докинув Тауер.
Едді його проігнорував.
— Там показували один фільм про мексиканських селян — фолькен, по-нашому, — котрі найняли кілька стрільців, щоб ті захищали їх від бандітос, що кожного року наїжджали грабувати їхнє селище і забирали врожай. Тобі це ніщо не нагадує?
Роланд дивився на нього серйозно і дещо сумно.
— Так. Нагадує.
— А селище називалося Тіан. Я завжди відчував у цій назві щось знайоме, але не міг зрозуміти чому. А тепер розумію. Той фільм називався «Чудова сімка», і, до речі, Роланде, скільки нас було тоді у траншеї, коли ми очікували на Вовків?
— Хлопці, а вам неважко було б повідати й нам, про що це ви говорите? — спитав Діпно. Але, хоча питання він поставив делікатно, обидва — й Роланд і Едді — не звернули на нього уваги.
Роланд хвилинку попорпався в пам’яті, а тоді сказав:
— Ти, я, Сюзанна, Джейк, Марґарет, Залія і Роза. Були там також і близнюки Тейвері та Бен Слайтмен, але бійців тільки семеро.
— Так. А та ланка, якої я не міг зрозуміти, — це режисер фільму. Коли роблять кінофільм, потрібен режисер, щоб керувати всім. Він у цій справі — дін.
Роланд кивнув.
— А діном у «Чудовій сімці» був чоловік на ім’я Джон Стерджис.
Роланд застиг, замислився. Потім промовив:
— Ка.
Едді вибухнув сміхом. Просто не міг стриматися. Роланд завжди мав правильну відповідь.
ОДИНАДЦЯТЬ
— Щоб ухопити біль, — сказав Роланд, — ти мусиш, тільки-но його відчуєш, прикусити ремінь. Ти зрозумів? Тієї самої миті. Вчепися в нього зубами.
— Втямив. Тільки зроби все швидко.
— Зроблю якомога краще.
Роланд занурив у дезінфектант спершу щипці, а потім ніж. Едді чекав, з ременем, що звисав з рота. Авжеж, якщо ви хоч раз бачили базову схему, її вже неможливо не впізнати, хіба не так? Роланд — герой мізансцени, посивілий старий воїн, котрого в голлівудській версії могла б зіграти якась посивіла, проте ще енергійна зірка, на кшталт Пола Ньюмена чи, можливо, Іствуда. Сам же він щеня, котрого грає молодий наразі модний актор. Хтось на взір Тома Круза, Еміліо Естевеса чи Роба Лoy. І декорації кожному знайомі — хатинка серед лісу; і ситуація, безліч разів бачена раніше, але все ще приваблива, — Закушування Кулі. Єдине, чого тут не вистачало, так це зловісного стугону барабанів удалині. А барабанів нема, — здогадався Едді, — тому що вони вже відіграли ту частину історії, де мусили бути зловісні, чи то — божі, барабани. Вони виявилися голосно підсиленою версією пісні «Зі-Зі Топ», яка звучала з вуличних гучномовців у місті Лад. Дедалі важче заперечувати їхній стан: вони — персонажі в чиїйсь історії. Та й весь цей світ…
Я не визнаю цього. Я не вірю, що виріс у Брукліні лише через помилку якогось письменника, котру пізніше виправлять під час другої вичитки. Агов, отче, я з тобою — я не визнаю, що я лише персонаж. Це, яке воно не є, а моє власне життя!
— Давай уже, Роланде, — промовив він. — Витягай цю заразу з мене.
Стрілець плеснув трохи дезінфектанту Едді на гомілку, а потім вістрям ножа виколупнув з рани кривавий згусток. Зробивши це, він взявся за кліщі.
— Едді, приготуйся закусити біль, — промурмотів він, а вже за мить Едді так і зробив.
ДВАНАДЦЯТЬ
Роланд знав, що робить, він це робив і раніше, а куля не занурилася глибоко. Все завершилось за дев’яносто секунд, але в житті Едді то були найдовші півтори хвилини. Нарешті Роланд тицьнув щипцями в стиснутий кулак Едді. Коли Едді спромігся розціпити пальці, стрілець поклав йому на долоню розплющену кулю.
— Сувенір, — сказав він. — Застрягла якраз перед кісткою. Звідти й оте шкрябання, що ти чув.
Едді подивився на плескатий шматок свинцю, а потім скинув його з долоні, і той покотився по лінолеуму підлоги, немов скляна гральна кулька.
— Мені це не потрібно, — сказав він.
Тауер, невиправний колекціонер, підібрав деформовану кулю. Тимчасом як Діпно з науковою зацікавленістю розглядав відбитки зубів на своєму ремені.