— Вам, хлопці, варто поводитися обережно, — сказав Діпно. — Зараз тут повсюди мусить бути повно копів. Не кажучи вже про Джека Андоліні і рештки його веселої зграї.
— Якщо мова зайшла про Андоліні, — сказав Роланд, — гадаю, зараз саме час вам обом вирушити туди, де його нема.
Тауер наїжився. Едді саме цього від нього й очікував.
— Рушати зараз? Ви, певне, жартуєте! У мене список майже дюжини місцевих мешканців, котрі збирають книги — купують, продають, словом, торгують. Дехто з них розуміється на цьому, а хтось і…
Він зробив рух пальцями, ніби стриже невидиму вівцю.
— У Вермонті також можна знайти людей, котрі продадуть вам старі книжки зі своїх сараїв, — сказав Едді. — І не забувайте про те, як легко нам вдалося знайти вас. Саме ви, Кел, посприяли цьому.
— Він має рацію, — промовив Аарон, а оскільки Кельвін Тауер промовчав, опустивши голову, ніби вивчає власні туфлі, Діпно знову звернувся до Едді: — Проте, якщо нас зупинять місцеві констеблі або копи з поліції штату, ми з Келом принаймні можемо показати їм наші водійські права. Гадаю, у вас їх нема.
— Гадаєте правильно, — погодився Едді.
— І я також маю великі сумніви, ніби ви можете показати дозволи на носіння отих ваших страхітливо великих револьверів.
Едді поглянув вниз, на великий — і неймовірно древній — револьвер, що тулився до його стегна, і знову перевів погляд на Діпно.
— І тут ваша правда, — знову погодився він.
— Тож будьте обережні. Вам це не завадить, небезпечно те, що ви їхатимете з Іст-Стоунгема.
— Дякую, — кивнув Едді і простягнув руку. — Довгих днів і приємних ночей.
Діпно відповів рукостисканням і додав:
— Чудово сказано, але, боюся, останнім часом ночі в мене не вельми приємні і, якщо на медичному фронті скоро не трапиться перемін на краще, дні мої також не будуть надто довгими.
— Вони можуть бути набагато довшими, ніж ви гадаєте, — сказав йому Едді. — Я маю серйозні підстави вважати, що принаймні ще чотири роки ви протримаєтесь.
Діпно торкнувся пальцем свої губ, а потім вказав ним на небо.
— З вуст людини та до вуха Бога.
Поки Роланд ручкався з Діпно, Едді зробив крок до Кельвіна Тауера. На мить його взяв сумнів, він подумав, що букініст не захоче обмінятися з ним рукостисканням, але той простягнув йому руку. Знехотя.
— Довгих днів і приємних ночей, сей Тауер. Ви зробили правильно.
— Мене змусили, і ти це знаєш, — відповів Тауер. — Крамниці нема… ділянки нема… і майже закінчується перша справжня відпустка, яку я мав уперше за десять років…
— «Майкрософт», — раптом вигукнув Едді. А тоді: — Лимони.
Тауер моргнув.
— Вибачаюсь?
— Лимони, — повторив Едді і голосно зареготав.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Під кінець свого, здебільшого безглуздого, життя великий мудрагель і видатний покидьок Генрі Дін найбільшу насолоду отримував від двох речей: обдовбатися і обдовбаним патякати про те, як він зірве банк на фондовій біржі. В інвестиційних справах він вважав себе справжнім Е. Ф. Гаттоном.[67]
— Лише одна є штука, братику, куди я майже сто відсотків ніколи не вкладатимуся, — сказав йому Генрі, коли вони якось сиділи удвох на даху. Незадовго до подорожі Генрі на Багами в ролі кокаїнового віслюка це було. — Одна є тема, в яку я майже в жодному довбаному разі не вкладу свої гроші, — це все оте комп’ютерне лайно, «Майкрософт», «Макінтош», «Саньйо», «Санкйо», «Пентіум» і таке подібне.
— А воно ж, здається, популярне, — вставив Едді. Не те, щоб його це цікавило, але чому б не підтримати розмову. — Особливо «Майкрософт». І вгору.
Генрі поблажливо розсміявся і показав, ніби дрочить.
— Мій член, ось що йде вгору.
— Але ж…
— Ага-ага, та знаю я, що людці товпами кидаються на це лайно. Задирають ціну. І коли я спостерігаю цей процес, знаєш, що я бачу?
— Ні, а що?
— Лимони!
— Лимони? — перепитав Едді, йому здавалося, ніби він уважно слухає Генрі, але зараз він дещо розгубився. Звісно, захід сонця того вечора був напрочуд гарним і вмазаний він був колосально.
— Саме їх! — уточнив Генрі, сідлаючи улюбленого коника. — Довбані лимони! Тебе хоч чогось вчили у школі, братику? Лимони — це такі маленькі тваринки, що водяться далеко, у Швейцарії, чи десь там ще. І час від часу — гадаю, кожні років десять, але я не певен — вони стають самогубцями і кидаються зі скель.
— О, — промовив Едді, прикушуючи собі щоку зсередини, щоб дико не розреготатися. — Ті лимони. А я думав, ти про ті, з яких чавлять лимонад.
67
Едвард Френсіс Гаттон (1875–1962) — відомий фінансист, засновник (1904) однієї з найуспішніших брокерських фірм США.