Едді прослизнув за кермо Джонової машини, раптом зрозумівши, що ніколи більше не побачить ні Тауера, ні Аарона Діпно знову. Ніхто з них не побачить, за винятком отця Каллагена. Почалися розставання.
— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.
— І вам, — відповів Діпно.
— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.
Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.
У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.
— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?
Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.
— Що Сюзанна? — запитав Роланд.
— Ще жива.
— Мія?
— Усе ще править.
— Дитина?
— Ось-ось народиться.
— А Джейк? Отець Каллаген?
Едді зупинився посеред дороги, подивився в один бік, потім в інший, тоді повернув.
— Ні, — сказав він. — Від них мені нічого не долітало. А тобі?
Роланд похитав головою. Нічого, крім тиші, від закинутого кудись у майбутнє Джейка, котрого там можуть захистити лише колишній католицький священик та балакучий пухнастик. Роланд сподівався, що з хлопцем усе гаразд.
Чогось суттєвішого він йому наразі запропонувати не міг.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Десятий куплет
СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ
ОДИН
«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».
Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта[68] уві сні.
«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».
ДВА
Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.
ТРИ
Наступний голос належав Чету Ґантлі,[69] співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.
«Дьєм і Нгу[70] мертві», — каже цей голос.
«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»
— Де я?
Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!
У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…
«Ні, — заперечує подумки вона. — Я Сюзанна, Сюзанна Дін. Мене знову замкнули, знову запроторили до в’язниці, але все ж таки я — це я».
До неї долітають голоси з віддаленого від її камери тюремного крила, голоси, що узагальнюють для неї сучасність. Вони хочуть, спливає їй на думку, аби вона вважала, що ці голоси лунають з телевізора, який працює в тюремному кабінеті, але напевне це лише такий трюк. Або гумористична витівка якогось садиста. Чому б це Френк Макґі[71] мав казати, ніби помер Боббі, брат президента Кеннеді? Нащо Дейву Ґерровею[72] казати у своїй програмі «Сьогодні», ніби синочок президента мертвий, ніби Джон-Джон[73] загинув у авіакатастрофі? Яку жахливу брехню доводиться чути, сидячи у смердючій в’язниці на Півдні, в той час як у паху тобі муляє мокра білизна! Чому це раптом «Буффало» Боб Сміт у передачі «Гавді-Дуді»[74] волає «Радіймо, діти, Мартін Лютер Кінг мертвий»? А діти кричать йому у відповідь: «Комала-ком-Че! Гарно кажеш, хлопче! Гарний нігер — той, що мертвий, ми заб’ємо негра ще».
69
Честер Ґантлі (1911–1974) — з 1956 до 1970 р. по черзі з Девідом Бринклі (1920–2003) вів щовечірню програму новин на каналі NBC.
70
Нго Дінь Дьєм (1901–1963) — перший з 1955 р. президент незалежної республіки Південний В’єтнам, котрий за 9 років правління вибудував автократичний, жорстокий режим; у результаті військового перевороту був заарештований і розстріляний разом зі своїм братом і радником Нго Дінь Нгу в листопаді 1963 року.
71
Френк Макгі (1921–1974) — тележурналіст, який відзначався конкретною і водночас образною мовою, вів репортажі з місця вбивства президента Кеннеді.
73
Джон Ф. Кеннеді-молодший (1960–1999) — старший син президента Кеннеді, юрист, видавець, загинув 16 липня 1999 разом зі своєю дружиною і її старшою сестрою, коли пілотований ним літак впав у Атлантичний океан неподалік від узбережжя штату Массачусетс; Джон-Джон — прізвисько, яке йому ще в дитинстві приліпили журналісти.
74
Роберт «Буффало» Сміт (1917–1998) — багато років вів започатковану 1947 р. першу регулярну телепередачу для дітей «Гавді-Дуді».