Іван Керницький
ПІСНЯ ЖИТТЯ
Празник
Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотий сміх на бляшані менталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані, скрипіли ручиці. Гості, гості! — лящали свистала, галайкала катаринка, у стоголосій крутіжі карбулялися всуміш роздзвонені намиста, білі, гей ріпа, зуби, мережані уставки й очі, повні сонця.
Празник!
Йшли і йшли. Без кінця і міри. Десь, із кучеряви і вуличок, десь, із садів, розсміяних та гомінких гудінням бджіл і ластів’ячим щебетом, десь, із сутиків, перевулків, перелазів, як непосидючі ручаї, що вирвались з лотоків, квапилися на відправу — то свої, а зайшлих!
Тьма-тьменна!
Із Залісся, Хлип’я, Ханасівки, десь аж з-за чагарів! Світе розколений! — п’ять миль треба бити ногами... Обсмалені, і гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти...
— Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік!
— Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!..
Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли, й цмокалися шорсткими запорошеними губами.
Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки.
— Аво, стлийна насі!.. — ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип’я — п’ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, «Єдинородний сине... »
Празник!
Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах, мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили:
— Та й третій раз мені, кумонько, простіть!..
— Га? Як?..
— Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще, чуєте, чую... Ая. Ще роблю, що здужаю... Нема смерті...
А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли:
— Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей!
Празник!
Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли:
— Дайте, не минайте!
— Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький!
— За душеньки померші помолюся я до Господа!..
— Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки!
Празнешні пирскали в їх бік:
— Ото сирота, а писок, як ворота...
— Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові.
— Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!..
— Той чорнобривий, той наш такий... Свого ховання.
— Хе-хе...
Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.
У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі.
— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає...
— Аво, дивися!.. Бив би!
— На маєш! Ніж би засадив!
— Цуд!.. Щось такого...
На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили...
Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували: