— Таке то було недавно нещасливе, — говорили ґазди. — Лазить то, бувало, за лядою, гей тіло без душі... А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка рахувати.
— Ая! Нараз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а з деко по столі розсипле, і таки недоважить... А тепер не встиг чоловік сказати, чого треба, — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага — аж світиться, дуже ладно!..
— Е, що така куропатва варта! — бурчить якийсь невдоволений. — Наліпив скрізь табличок, гей в бюрі, — ані закурити, ані плюнути по християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві... тьфу!..
III.
Що як що, але боргувати не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало, прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зайде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасливу книжку з полиці, немовби на тортури його брали за неї... Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки боргували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.
— О, о, вже йде цей пан, що завжди бере цукорки на кредит! — говорив. — Чи тебе, Ганю, з пам’яти викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого діловода? Він сотика при душі не має!..
Деякі взяли собі ці «отченаші» до серця і справді перестали боргувати. Інші, бундючні та ворохобливі, пробували фукатися — але Сень лише розведе свої широчезні рамена, грізно насупить густі брови, аж згоїна на чолі набігне кров’ю, — зараз кожний замовкне. Всі знали, що Сень Свистун, хоч каліка, то сильний, як медвідь, і здоровенний міх соли термосить в одній руці, як жид теля.
Прийшов кінець першого року Сенькового крамарювання. Ще далеко до кінцевих Загальних зборів — «пани директори» раз у раз лякали Сенька:
— Буде ж тобі баль, чоловіче. Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?..
Сторопів, неборак, зажурився. Поганенько з нами — думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше «панам директорам», бо ці нераз його в цей спосіб на «бас брали» — та все-таки, мара його знає?.. Може, й переборщив дещо... Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: «Побачиш на зборах!.. » І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень; на самий звук слова «ревізія» в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив Сень крізь вікно свого «ворога»... Що ж, панок, нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку, чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопкає і чайок попиває... Гм! Чоловік, як чоловік... Аж рано-вранці суне «ревізія» до кооперативи! Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова, також з паперами, за ним книговодець, також з паперами... Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився «на позір», побачивши стілько «саржі». Стоїть, анічичирк.
— А тепер поволі переведемо собі інвентуру, — каже кругленький ревізор.
Почали. Перевертають все догори дном, важать, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрижать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.
Нарешті скінчили.
— Ой, синку! Щось ти тут забагато «відтяжував»... Товару не стає... Круто буде з тобою! — каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.
І всі три потюпали собі на обід... . А нашого Сенька начеб куля з «міненверфа» луснула! Ого! Попався...